Мария Галина - Автохтони

Ну, звісно, несосвітенно дурний, до того ж альфонс, інакше він із нею б не жив, із такою. А він думав, що до себе додому вона його зазвала, сподіваючись на зближення, і навіть прикидав, зробити поступку чи зробити вигляд, що не зрозумів натяку.

– Ця їхня саламандра зовсім сором втратила. – Маринин чоловік неуважливо слідкував за біганиною безгучних футболістів. – Сильна була пожежа?

– Не дуже. А ви справді вірите, що це саламандра? Там напевне стара проводка, вирішили заощадити на ремонті.

– Саламандра, – сказав Маринин чоловік, – та до того ж дика. Або здичавіла.

Не дурний. Божевільний.

– Так, – погодився він, – так, певна річ. Здичавіла.

Мобіла заворушилася у нього в кишені, він здригнувся з несподіванки, незграбними пальцями витягнув її назовні. Пасифлору привезли, мляво проспівала зеленувата дріада. Щойно. Ой, вона, виявляється, така красива, пасифлора. Так, можуть доставити за адресою. Варшавська, дванадцять? Так, авжеж. Може, щось додати до букета? Аспарагус, наприклад? Ні, аспарагус не треба, відповів він, а взагалі, як ви думаєте, що означає аспарагус. Таємний потяг? Сум при розставанні? Не забуду, не пробачу? Вона не знала. Втрачено старинну куртуазну мову квітів.

– Простодушність, довірливість.

Він обернувся.

– Ось… Аспарагус. Означає «простодушність, довірливість». «Аспарагус мова квітів» пробивається на раз.

Маринин чоловік відклав смартфон і посміхнувся.

– Хлопчики, – Марина стояла у дверях у хатньому халаті, строкатому і не без кокетства зав’язаному на талії, – йдіть обідати.

Мийка, електроплита, мікрохвильовка, двокамерний холодильник. Ще один телевізор, тільки маленький, і в ньому бігають маленькі футболісти.

Людина рідко буває красивою, коли їсть. Ця була.

– Добавки покласти?

– Ні, – сказав він, – дякую. Хоча дуже смачно.

– У нас добре готують, у «Криниці», – відгукнулася вона машинально.

Він для неї був випадковою людиною, кольоровою плямою. Вона дивилася на чоловіка. Напружений, уважний, цілком захоплений погляд. Напади? Божевілля? Що? Має бути щось. Чуже життя зачепило його своїм краєм, і він мимоволі пощулився.

– Я постелю у вітальні. – Вона прибрала порожні тарілки, склала їх гіркою до раковини й пустила воду. – Нічого? А то в нас тільки дві кімнати, вітальня та спальня.

І там, у спальні, вона лягає з цим. І щоночі трошечки помирає від щастя? Від тривоги й туги? В темряві, в обіймах… Він раптом відчув, що червоніє.

Маринин чоловік слідкував за футбольними чоловічками, ліниво та доброзичливо – так кіт дивиться на акваріумних рибок, що плавають за склом. Білки очей були яскравими, з лазуритовим полиском. Світло огортало чисту лінію лоба і високі вилиці, немов водяна плівка. Світло взагалі дивна річ, подумав він мимохідь, усе, що ми бачимо, по суті, є світлом, що відбивається від тіл, поглинається тілами, переломлюється тілами… Тонкі хвилі, волокна, вузли та переплетення матерії, що все ніжно обіймає. Світ є те, що ми бачимо, але чи бачу я те, що бачить, скажімо, Марина? Чи є щось окрім того, що ми бачимо?

– Звичайно. Речей більше, ніж ми усвідомлюємо і пізнаємо у світі природи, і вони над єством і вище за нього. Ці речі не можуть бути зрозумілими при світлі єства, але тільки у світлі людському, яке вище за світло природне. Бо природа випромінює світло, при якому можливо її відчувати, сама собою. – Маринин чоловік так і не повернув голови.

– Перепрошую, що?

– Парацельс, – пояснив Маринин чоловік, ввічливо посміхаючись, – хіба ви не читали? Ви справляєте враження культурної людини.

– Читав. Колись давно. Дуже… мило, я б сказав.

– Так, – погодився Маринин чоловік, – дуже мило.

– Скажіть, а ви справді прочитали мої думки чи вважатимемо це збігом? Я запропонував би зупинитися на другому варіанті. Тоді нам усім буде легше.

– Вважатимемо це збігом, – легко погодився Маринин чоловік.

Чоловічок на екрані підбіг зовсім близько, от-от вистрибне назовні… Відкритий рот, витріщені очі, волосся, що позлипалося від поту. Який це клуб? Він не впізнавав емблему.

Вода з крана вилася тонкою прозорою мотузочкою, падаючи в купку тарілок у раковині та розплескуючись там із розміреним шумом.

– Дякую, сонечко, – сказав Маринин чоловік. – Я пішов, ага? – І, вже до нього: – На добраніч.

У спальні, подумав він, напевне теж бігають маленькі безшелесні чоловічки.

– Ви йому сподобалися, – Марина розставляла вимиті тарілки в сушарці. – Взагалі він уникає сторонніх.