Мария Галина - Автохтони

По обидва боки вузької вулиці присіли сліпі будиночки, щільно запнуті вікна майже не пропускали світла, немовби все ще була війна і загроза з неба, яке напирало на будиночки зверху. Гавкали собаки. Спочатку один, потім інший, подалі, потім іще далі, гавкання прокочувалося вогким повітрям, як хвиля.

– Ну, чого ж ви встали? – окликнула Марина з ласкавим докором.

Черевички, що обтягували повняві литки, несли її над тріснутим асфальтом. І як вона ходить на таких високих підборах? Його завжди вражала ця жіноча готовність жертвувати зручністю не задля краси, яка тут краса, он валики плоті нависли над халявами; але задля чогось більш дивного й ефемерного, ніж краса. Вони йшли, і будинки ставали все нижчими, немов вростали у землю. Тиньк, що пооблуплювався, мох, пліснява… Марина йшла дуже жваво, хоча й зосереджено дивлячись під ноги. І мовчки.

– Скажіть, – мовчання здалося йому незручним, хотілося віджартуватися, – а от… монстри усілякі, пожирачі мізків або там вовки-перевертні тут бува не водяться?

Вона повернула до нього бліде обличчя. Очі пішли у темні ями.

– Пожирачі мізків у нас в управі сидять. Давно засіли, і не виб’єш. Вони ж зомбі, що їм зробиться. Вовки-перевертні здебільшого в старому місті тусуються. У центрі. Вони від бензину чманіють. Правда-правда, я сама бачила. Стоїть, нюхає, весь витягся, аж хвіст тремтить. Навіть перевернутися забув. Вони часто у байкери йдуть, по-перше, зграя, їм подобається, що багато їх, по-друге, бензин…

– А якщо парою? Ну, не зграєю, а тільки вдвох? Два, скажімо, мотоцикли?

– Тоді вовк і вовчиця. Ці тільки вдвох, авжеж. Цим більше ніхто не потрібен.

– Вовк і вовчиця, – сказав він, – ясно. А як вони, до речі, перевертаються? Скидають одяг і сцять на нього? Скачуть через ніж?

– Є така трава. Три листочки, в центрі ягідка. Для людей вона отруйна, а для них – ні. Згризуть і перекинуться. Але я ж кажу, на районі вони майже не водяться. Нудно їм тут. Движухи немає. Ну, тритони, я говорила. Вони у каналізації. Ще прозорники. Ось ці страшні. Насправді страшні.

– Хто?

– Прозорники. Якщо ти вночі встаєш, ну, попити чи там навпаки, – вона збентежено посміхнулася, – не можна дивитися у дзеркало. А то він забере віддзеркалення. І вийде з дзеркала. Схожий на людину, тільки плаский, розумієте? Порожній. Щоб стати повним, йому треба накачатися. Тому треба обов’язково дивитися, коли ввечері йдеш, хто там тобі назустріч. Вони зазвичай шульги. І застібки не на той бік…

– Звідки взагалі застібки? Люди не сплять в одязі.

– Авжеж, – погодилася вона, – це я якось недоврахувала. Все, ось ми і прийшли.

Одноповерховий будиночок не можна було відрізнити від решти уламків людської трощі, що притулилися один до одного. Злиденність чужого життя заразна, як вітряна віспа чи свинка. Він мимоволі уповільнив ходу, і Марина, помітивши це, весело сказала:

– Ну що ж ви?

– Я подумав… адже ви ведете мене до себе додому, чи не так? Я вас не дуже обтяжую?

Картини в його уяві, дуже яскраві на тлі кривих обрубків дерев і будиночків, що скидалися на труни, заступали одна одну: килимок із кошенятами або лебедями, запах клопомору, стара, яка кашляє за ширмою, пролежні, цинкове відро, дитина-дебіл, опухла, млява, із безтямно роззявленим ротом (чому обов’язково дебіл?), чоловік-алкаш у розтягнутій майці з плямами на животі, у вогких шкарпетках із ниточками, що стирчать із великих пальців; вода, що крапає у підставлений таз…

– Що ви, – чемно сказала Марина, – зовсім ні. Тільки ноги витирайте, гаразд?

Напевно, їй ці меблі досталися разом із будинком. Гарнітур-стінка, сервант, кришталь, чайний сервіз. Диван. Триріжкова люстра. Сімдесяті, а то й шістдесяті. А от плазмовий телевізор на кронштейні був новенький і показував якийсь спортивний канал.

– А це мій чоловік. Познайомтеся.

Перед ним стояв красень. Ні, не так.

Втілення дівочих марень, втамування жіночої спраги, чистий холодний струмок, сонце, переломлене у воді, як переламують хліб щедрі долоні. Він не знав, що про чоловіка можна так думати. Що він може так думати про чоловіка.

– Наш клієнт. Йому нема де ночувати. «Піонер» знову згорів, уявляєш?

– Він скільки разів уже горів? – спитав Маринин чоловік. – Чотири?

Голос був до пари зовнішності. Зараз спитає, а якого, власне, він не вписався до іншого хостелу? Або на найману квартиру? Ні, не спитав.

– Зголодніли, хлопчики? – Марина взялася за ручки цератової сумки. – Я зараз…

Було чутно, як там, у кухні, вона чимось гримає та булькотить.