Мария Галина - Автохтони

Психи мають дивовижну чуткість. Угадують по обличчю, по очах. Звідси ця ілюзія читання думок.

– Він у вас дуже вродливий, знаєте, – сказав він, щоб втішити її у її самотності та відчаї. – Ніколи не бачив такої вродливої людини.

– А він не людина. – Марина витерла руки паперовим рушником і, зім’явши, викинула мокрий папір до сміттєвого відра. – Він сильф.

– Перепрошую, хто?

– Сильф, створіння повітря, дитина світла. Адже ви читали Парацельса? – Вона прикрила очі й процитувала, немовби вогненні букви горіли в неї під повіками: – Отже, вони є людьми та плем’ям: помирають разом зі звірами, ходять разом із духами, їдять і п’ють разом із людьми…

Знову Парацельс.

– Давно, – повторив він, – колись давно. Пам’ятаю непевно.

Така гра, звісно, така гра. Авжеж, не людина. Прибулець або сильф. Нездатний до праці та заробітку божевільний красень і його дуже звичайна дружина. Їм так легше.

– А чому разом зі звірами?

– Парацельс гадав, що в них немає безсмертної душі, – пояснила вона, – ну, як у тварин. Але насправді це не так. Не так. Насправді вони просто… ну стають частиною цілого. Коли, ну, йдуть. Як краплини води стають морем. А потім знову можуть стати краплинами води. Я бачу, ви не вірите. А дарма.

– Марино, – сказав він обережно, – я не те щоб не вірив… Але я за все своє життя не бачив жодного сильфа.

– Напевно, ви просто не звертали уваги. – Вона знизала круглими плечима. – Адже вони теж не всім показуються. Сильфи, лісові люди… ундини. Але в місті, звичайно, переважно сильфи, решті просто нема де жити. – Вона подивилася на нього скоса і нерішуче проговорила: – Можливо, ви хочете пограти з ним? Мені не шкода. Я ж бачу, ви так на нього дивилися…

– Ні, ні, що ви! Я просто… ну, любувався.

– Любуватися – це ж і є від слова «любов». А вони не як ми. Вони легкі. Їм просто все. Але це не через те, що в них немає душі, ні. Просто вона… інша… легка. А він мене кохає. Справді, кохає.

– Марино, – сказав він, – я не сумнівався. Знаєте, давайте я спати піду. Ви коли встаєте?

– Рано. – Вона винувато поглянула на нього. – Я на п’яту будильник ставлю. А йому не заважає. Адже вони не сплять, сильфи… Не вміють.

Він пом’явся.

– За те, що я вас потурбував… Скільки я винен?

– Ніскільки. – Вона посміхнулася цією своєю прихованою посмішкою. – Адже ви допомогли донести сумку. Вважайте, я вас ніби найняла. Взаємні послуги, ось і все.

– Ви ж, напевно, ну, нужденно живете?

Три плазми, кришталь… Двокамерний холодильник.

– Та ми ж на їжу не витрачаємо зовсім. Ще сусідці вистачає. У нас сусідка, бабуся, вона й справді бідна. Я вам постелю у вітальні, на дивані, якщо ви не хочете, ну…

– Не хочу. І скажіть, можна вимкнути футболістів? Щоб не бігали?

Вона похитала головою.

– Футболістів вимкнути ніяк не можна, – сказала вона.

Шпалери у квіточку, сервант… Плаский блиск фанерування. Щось рухалось по краю ока, невпинно, дрібно та швидко, віддзеркалюючись у лакованій шпоні. Футболісти. Маленькі мовчазні футболісти. Пахло кавою, різко та гостро, чудовий, чудовий запах. Він квапливо перебирав учорашні події. Авжеж, ну звісно… Добре, він учора здогадався купити зубну щітку та бритву в цьому їхньому магазинчику навпроти «Криниці». Інакше було б зовсім бридко.

На кухні Маринин чоловік сидів спиною до дверей, спостерігаючи за рухливими фігурками, і пив каву.

– Каву будете? – спитав Маринин чоловік, не обертаючись.

Марина, либонь, вже пішла, «Криниця» відчиняється рано. Дуже рано. А отже, він залишився сам на сам із божевільцем.

– Запіканка в холодильнику. – Маринин чоловік не відводив погляду від біганини крихітних фігурок. – Адже вам як завжди?

Чиста лінія вилиці, маленьке, трохи загострене вухо.

Кава була доброю. Кращою навіть, ніж у «Синій пляшці».

– Це не Стівенсон.

– Перепрошую?

Маринин чоловік повернувся до нього. Райдужка прозорих світлих очей зливалася з білком.

– Я про назву. В Стівенсона «Сатанинська пляшка». Не синя. Сатанинська. Синя – це у Бредбері.

Схоже, пляшки користуються літературним попитом, подумав він.

– Так, – сказав Маринин чоловік. – До речі, ви помітили? У всіх цих історій одна й та сама мораль. Розраду можна знайти тільки в споконвічному вмісті. Простодушний п’яниця знає, що йому треба, і тому отримує те, що хоче. Він не дасть уловити свою душу в сіті ілюзій – і залишається у виграшу. Але кав’ярня так називається не через Бредбері. Через інклюзника. В таких пляшках тримали інклюзників. Гомункулюсів. Закорковували та тримали.