Мария Галина - Автохтони

– Та пішов ти, – буденно сказав жебрак і повернувся до нього спиною.

Пальто, колись добротного сукна невизначеного тепер кольору, розійшлося по шитому. Із шва стирчали перегнилі нитки. Здавалося, під пальтом жебрак зшитий так само, нашвидкуруч, і нитки, що утримували разом шматки тіла цієї ганчір’яної ляльки, теж давно вже згнили…

– Стривайте! – крикнув він у ватяну спину. – Звідки ви знаєте про Вертіго? Хто вам сказав? Про Вертіго?

Але жебрак уже, рухаючись перевальцем і боком, немов краб, але тим не менше дуже швидко, зник у натовпі туристів одразу на виході з підворіття.

– А я гадала, ви передумаєте, – сказала Марина.

Сірий пуховик, картатий шарфик, картатий цератовий кошик. Припухлі щоки почервоніли, їй було жарко. Вона заздалегідь одяглася і чекала на нього. Але ж він прийшов вчасно. Ну, майже вчасно.

За стійкою незнайома, немолода, у неохайно накладеній помаді, наливала до мірного стаканчика горілку. Нетерплячий клієнт тупцював із ноги на ногу, вечірній клієнт, опливлий і брудний, неначе кучугура на узбіччі. Інший, такий самий, примостився за його улюбленим столиком біля вікна і квапливо сьорбав паруючий суп. Пахло підгорілою пісною олією і кислим борщем.

Це була інша «Криниця», сумна і потаємна, вутлий прихисток тих, хто зазнав корабельної аварії.

– Ні, що ви. – Він відійшов убік, оскільки м’ятий клієнт, невпевнено втримуючи в руках тацю з чаркою і тарілкою супу, рушив прямо на нього.

Жінка за стійкою знизала плечем і подивилася скоса темним припухлим оком. Він машинально зазначив, що Марина зараз здавалася нижчою на зріст, старшою, більш розгубленою – не господарка, випадкова гостя.

– Дозвольте мені.

Вона мовчки простягнула йому сумку.

– Ого. Що у вас там? Цеглини?

– Їжа, – сказала вона зніяковіло, – ну, залишки. Це нічого, це можна.

– Я не тому… просто… як ви це щовечора тягаєте?

– Знаєте, які в мене м’язи? – Вона усміхнулася.

Сірий пуховичок світився у сутінках, він ледве встигав за нею, – спочатку за ріг, потім до підворіття, прохідне подвір’я, ще одне, повз освітлене вікно, де за тюлевою фіранкою дівчина в чорній вечірній сукні стояла біля трюмо, підфарбовуючи очі, знову до провулку, повз генделик з палаючими малиновими буквами над входом. Виявляється, вони вийшли на трамвайну зупинку. Але так, звісно, набагато швидше. Якщо зрізати дворами.

З-за рогу, побрязкуючи і пересуваючи квадратики світла, з’явився трамвай, і він уже примірився до нього сісти, але Марина поклала на цератову ручку сумки пальці, наче доторкнутися до його руки вона не наважилася.

– Ні-ні, – швидко сказала вона, – нам не треба. Це не наш.

Тут тільки він помітив купку темних людей, які тупцювали трохи осторонь, настовбурчившись. Пуховики, плащівка, брезент, ості пташиного пір’я, що вилізали зі швів. Китай, Туреччина…

– Ага, ось і наша.

Маршрутівка немовби ховалася за трамваєм, маленька й жалюгідна, з напівсліпими вікнами. Темні люди заворушилися жвавіше.

– Ох, та швидше ж, бо не сядемо.

Марина з неочікуваною прудкістю втрутилася в натовп темних людей і вскочила на підніжку маршрутівки, що пригальмувала, раніше, ніж та повністю розчинила двері. Він стрибнув за нею, утримуючи сумку обома руками перед собою, що було незручно, але розумно, оскільки темні люди відчайдушно напирали ззаду. Його притиснуло до Марини, і лише сумка, немов меч Трістана, завадила утиснутися в її сіренький пуховик зовсім уже ніяковим чином. Навіть у набитій вогкими людьми маршрутівці він розрізняв її запах – від неї пахло потом, їдальнею, і сильно – чи то парфумами, чи то дезодорантом, липкуватий хімічний запах, але чомусь не відштовхуючий, а, навпаки, зворушливий. Вона стояла, трохи відвернувши голову, немовби підкреслюючи, що стикання їхніх тіл випадкове і викликано лише тіснявою. Маршрутівка кудись повертала, на чомусь підстрибувала, люди стояли щільно, в якийсь момент маршрутівка зупинилась, і він понадіявся був, що хтось із темних людей вийде, але замість цього вони з тихим зітханням зімкнулися ще щільніше. Що було ззовні, він не бачив, лише інколи повз очі пливло смугами світло ртутних ламп. Марина раптом почала квапливо штовхати його плечем, оскільки руки в неї були притиснуті до тіла. Він зрозумів це так, що їм час, і боком, розсовуючи чужі боки, почав протискуватися до виходу. Їх пропускали мовчки, без лайки, лише гучно видихали, щоб сплощитися в об’ємі.

Його виштовхнуло з теплого людського варива, ліхтар роздратовано блимав над головою, дощ осідав дрібною мрячкою на обличчя та одяг… У сумці щось, похитуючись, булькотіло, і він намагався тримати її якомога далі від себе. Марина зістрибнула з підніжки слідом і тепер стояла поряд, зводячи дихання. Маршрутівка плюнула хмаркою сизого диму й укотила.