Мария Галина - Автохтони

За вікном у пухкому сірому небі утворилася прогалина у формі чашки, яскраво-блакитна, як вороняче яйце. Забавно. Він порухав порожнім блюдечком, просто так, через нудьгу. Розрахувався з Мариною. Вона повернула йому дріб’язок, акуратно виклавши на стійку. Він повернув дріб’язок назад. Ритуал.

– Цікаво? – спитав він несподівано для себе.

– Що? Ах, це. Ну…

– Хочете, вгадаю, про що там?

Вона сором’язливо посміхнулася. Мила посмішка, зуби трохи нерівні, але чомусь здається, що це правильно. Завершеність не всім личить.

– Ну от, він пірат. Насправді він… гм… син лорда. Його скривдив під час дільби спадку його… гм… дядько. Так, нехай буде дядько. І його звинуватили у вбивстві дядькової молодої дружини, хоча насправді її вбив цей самий дядько. І йому довелося тікати. І стати піратом. І він зашкаруб душею, і кров, і все таке, й одного разу… вони взяли на абордаж корабель, який плив з Англії до колоній, і там… а вона… зростала у суворості. Батько – суддя. У перуці, суворий. Вона мучиться неясною млостю, але вдома у них… холодний дім, і нарешті він помирає, і її викликає до себе стара тітка. В колонії. Тітка багата, і вона її єдина спадкоємиця. І вона тоді…

– А от і не вгадали! Це в нього батько – суддя, а її звинувачують у вбивстві мачухи. Їй доводиться тікати, хоча вона донька лорда і багата спадкоємиця, але дядько…

– Справді? Як же я фатально помилився! Але принаймні у пірати пішов він, а не вона.

– У цій книжці – так, – сказала вона серйозно. – Хочете ще кави? Бонусом. За гарну історію. Адже у вас є ще трохи часу, справді?

Він присьорбував каву, позираючи на вулицю. Недавня жінка з парасолькою і в капелюшку, на мить зупинившись біля вітрини, коротко кивнула своєму віддзеркаленню. Волосся у жінки було чорне й лискуче, а щоки рум’яні, як у ляльки. За куполом її парасольки блимнули вогні Валекова опеля. Він попрощався з Мариною і вийшов, на ходу напинаючи куртку. Але жінки у капелюшку не було, немов вона розчинилася у повітрі або улетіла. Або просто була видна лише у шибці.

– Куди їдемо? – діловито спитав Валек.

– Не знаю. – Він поміркував. – Хоча, можливо, на тандиту. До антикварів.

– У них вихідний сьогодні. Там немає нікого.

– Що, і цього немає? Такий, у чорному пальті… Вісник?

– Ніколи не бачив, – сказав Валек. – Тоді я тут постою поки що. Тут можна. Так от, про Андрича. Про нього мало що відомо. Народився тут, навчався на юридичному разом із Костжевським, не закінчив, поїхав до Росії. Повернувся. Знову зійшовся з Костжевським на ґрунті захоплення містикою. Тоді це було модно. Костжевський листувався з Блаватською, Андрич був знайомий чи то з Богдановим, чи то з Аграновим. Коли Костжевський очолив місцеве підпілля, саме Андрич став зв’язковим.

– Він узагалі на скільки розвідок працював?

– Хто ж це знає? Загалом, коли Костжевський запідозрив щось, Андрич попросту його здав. Але, можливо, витягнув потім по дружбі, бо Костжевського мало що не розстріляли, а взагалі відпустили воювати далі, а це, знаєте… А сам Андрич, коли прийшли німці, залишився. Зробив непогану кар’єру. І дуже швидко. Стрімко. Викладає в університеті. Етнографію та релігієзнавство. Походжає у мундирі офіцера вермахту. Видає художній журнал. У рамках, гм, культурної політики нової влади. Друкує там свою повість. Із такою банальною, знаєте, назвою – «Гострий кут», чи що. Причому під псевдонімом.

– А під яким? Яким псевдонімом?

– Вертіго. У. Вертіго. Він так підписував усі оповідання та повісті. А статті своїм прізвищем. Щоб здавалося, що у журналу багато авторів, розумієте?

По вітровому склу вдарили великі краплі, і Валек увімкнув двірники. Шур… шур…

– І що з ним потім сталося, з Андричем?

– Нічого. Німці пішли, а він залишився. І що характерно, його навіть не посадили. Просто поставили на якусь дрібну чиновницьку роботу. Щось, пов’язане з культурою.

– А потім?

– Потім його слід губиться. Помер? Поїхав? Поїхав та помер?

Помер та поїхав, подумав він, а вголос сказав:

– Дякую. Знаєте, мені тут розповіли, що це Ковач розрив могилу Валевської. Чи то сунув до труни якийсь нотний запис, а потім вирішив забрати назад. Чи то хотів востаннє насолодитися своїм кумиром.

– А! Я чув! Гарна історія, я сам її розповідаю, але насправді Ковача заарештували раніше, ніж вбили Валевську. Можливо, його здав Андрич, Андрич крутився довкола цієї родини. Послухайте, навіщо вам усе це потрібно?

– Я ж кажу, я займаюся групою «Діамантовий витязь». Маловідома…