Мария Галина - Автохтони

– Типу того. Задовбало вже. Вам пощастило, що тут не ночували.

– Правда? – Він відчув неприємний холодок у черевній ямці.

– Саме ваша кімната й вигоріла. Ліжко і все таке… речі… ой, речі!

Кредитна картка, документи, телефон. Нетбук. Усе при ньому, в сумці. І те добре.

– Ми вже і блюдечко з молоком їй ставили… І водою святою бризкали. А їй хоч би що.

– Кому?

– Та саламандрі. – Веронічка схилилася над голою ступнею з пензликом і слоїком навпереваги, він бачив лише її потилицю з тонким витким волоссям і зворушливу ямку між атлантом і епістрофеєм. Йому раптом гостро закортіло стукнути по цій ямці пожежною сокиркою.

– Кому, перепрошую?

– Саламандра, – повторила Веронічка, підвівши до нього обличчя. – Ми сподівалися, вона піде. А вона не йде і збитки весь час робить. Вчетверте вже горимо. Вона раніше жила у каміні, а камін пожарня заборонила, от вона й капостить. Не хочеш іти, так припини бешкетувати, а не подобається, так вали звідси, я правильно кажу?

Несправна проводка, звісно. Все тут у них прогнило. Замазують щоразу цим своїм косметичним ремонтом. От наволоч.

– Я можу до кімнати пройти? – спитав він покірливо.

Веронічка заметушилася й впустила слоїк з лаком. Слоїк покотився, залишивши доріжку з вогненно-червоних крапель.

– А давайте ми вас до байкерів переселимо.

– Цього ще не вистачало!

– Та вони з’їхали. Вчора з’їхали.

Вільні райдери, виходить, з’їхали. Ну-ну.

Пожежа була й справді чудною. На його ліжку немов розірвалася кульова блискавка, й немаленька, від матраца залишилися оплавлені чорні клапті. Апокаліпсис на одному окремо взятому квадратному метрі.

Понад суворими чоловіками та жінками, понад комбайнами та снопами важкого колосся протяглися довгі язики сажі. Їй знову доведеться все малювати наново. Ну нічого, додатковий приробок.

Паркет теж обвуглився, але нерівно, переривчастою чорно-плямистою доріжкою, немов хтось швидкий та в’юнкий пробіг розжареними лапками. А от дорожня сумка загинула остаточно, ніби й справді саламандра, пововтузившись на матраці, грайливо стрибнула прямо у розчахнуте нутро.

Знову запахло ацетоном; Веронічка стояла при дверях, полум’яніючи нігтиками на босих ніжках…

– Еге ж, – сказав він, – неслабо.

– Якби ви були зразковим хлопчиком, – вона хихикнула, – і заснули в своєму ліжечку… І чого вона вгамуватися не може? Ми вже й блюдечко з молоком, – повторила вона, скрушно похитавши головою.

– Ви не те їй ставили. Треба блюдечко із гасом. Або вугіллям, я не знаю.

– Вугіллям… – медитативно повторила Веронічка. – Так, напевно. Це… ну так, вугілля. Чорненьке таке. Може, їй сподобається. Ви ж не збираєтеся з’їжджати, ні? – Вона з надією поглянула на нього.

– Ні, – сказав він, – не збираюся. Гаразд, давайте до байкерів. Утім… ну просто запишіть за мною, і все.

– Але ваші речі!

– Викиньте на хрін, – сказав він і вийшов.

– А сьогодні у вас відпочилий вигляд. Ні, справді.

У сердечку один на одного темпераментно витріщалися брюнет і брюнетка. Вона ковтає по книзі на день. Скільки їх у неї, цікаво? Чи бере у місцевій бібліотеці?

– Тільки у сажі забруднилися десь. Ось тут. Я накрию, а ви поки умийтеся. Вам як завжди?

Він повернувся за столик, саме коли у шибку вдарив мокрий сніговий заряд. Ледве видимий, проїхав рожевий фургончик. Грюкнули жалюзі в будинку навпроти.

– Ще пара тижнів – і все. Снігу не буде. Буде лише дощ.

Вона поставила біля його ліктя каву, що димилася, і блюдечко із запіканкою. Збиті вершки. І суничне варення.

– Дякую. А звідки ви знаєте, що я люблю суничне варення?

– Усі люблять суничне варення, – сказала вона серйозно. – Якщо людина не любить суничного варення, вона напевне взагалі не людина. Для прибульців воно чиста отрута, ви не знали?

– Ще б пак, – сказав він, – страшніше лише вишневе. Скажіть, Марино, а… не знаєте місця у приватному секторі, де я міг би переночувати? Хоча б одну ніч.

– А що, «Піонер» знову горів? Так, авжеж. Тільки я зараз не можу вас відвести. До шостої приходьте, гаразд?

Не встигаю пообідати в Юзефа. А, нехай із ним!

– Прийду. А з чим сьогодні запіканка?

– З цукатами. Ви ж хотіли з цукатами, – кинула вона недбало і знову заглибилася у книгу.

Він відсунув порожню чашку і зателефонував Валеку. Так, сказав Валек, хоча довелося поморочитися. Плутана взагалі-то історія. Під’їде за півгодини, раніше не вийде. До «Криниці»? Так, звісно, знає.