Мария Галина - Автохтони

Схоже, вона надавала правильному харчуванню дуже великого значення.

– А ви, виходить, щось на кшталт зв’язкового?

– Чому – на кшталт? – здивувалася вона. – Я і є зв’язковий. Хтось же мусить. Це велика відповідальність. Висока довіра. Ходімо. Я проведу.

Жінка, сидячи на матраці, кинутому на підлогу, годувала груддю дитину. І в жінки, і в дитини були борошнисті, білі, неначе капелюшки печериць, обличчя. Поряд сиділа інша жінка, з-під хустки вибивалося сиве волосся. Вона щось в’язала… Ну звісно, шкарпетки! Адже важливе не тільки харчування, але й зручний, гігієнічний, гігроскопічний одяг.

– Вони що, ніколи не виходять? На поверхню?

– Певна річ, ні, – холодно сказала Лідія. – Тільки довірені особи.

Він постарався не думати про те, куди вони можуть дівати померлих.

– Але от мені ж ви виказали довіру. Чужинцю, людині зі сторони. А раптом я… лазутчик, перевертень?

– Було розпорядження прихистити вас на ніч.

– Чиє?

Вона знизала широкими плечима.

– А… чи можу я його побачити?

– Ні. Влаштовуйтесь. Ось тут.

Вона вказала на матрац, кинутий на підлогу в кутку, поряд з іншими такими самими матрацами, зараз порожніми. Витерта сіра у бліду смужку ковдра з ерзац-вовни. Mannschaftsdecke [9] Армійська ковдра з ерзац-вовни часів Другої світової. , ну звісно, звісно.

– Тут усе чисте, ви не думайте. Ми постійно піддаємо все санітарній обробці.

– Авжеж, – сказав він, – я розумію. Гігієна – це дуже важливо за польових умов. А чи можу я сподіватися, що мене випустять звідси? Завтра вранці? Ну, й взагалі.

– Якби це залежало від мене, – вона навіть не прикидалася, що стримує роздратування, – ви б не вийшли звідси ніколи. Розумієте? Ніколи! Але він наказав. Накази не обговорюють. Їсти хочете?

– Зважаючи на те, що, – сказав він обережно.

Печериці на компості з харчових і нехарчових відходів? Гриби-гливи? Може, вони розводять свиней, утилізуючи все, що виробляється тут цими… скільки їх тут? Кілька сотень точно.

– За кого ви нас маєте? Їжа згори. З ресторації.

– А, ну тоді звісно. Тоді все в порядку. Куліш можна?

– Куліш можна, – сказала вона з відразою.

– А ці… вушка ворога?

– Вушка скінчилися.

– Тоді куліш. І пиво, якщо ваша ласка. Лагер. Бочкове.

– Я вам тут не офіціантка. – Він усе ж таки зумів роздратувати її. – У мене наказ.

– Звісно, – погодився він, – авжеж. І прослідкуйте, щоб холодне.

Вона мовчки розвернулася з такою силою та люттю, що поли чорного фартуха крутнулися довкола кремезних стегон, і пішла геть. Він влаштувався на жорсткому горбкуватому матраці, вдихаючи вогкий повстяний запах лежалого одягу, сморід несвіжих тіл та хлорки з відхожих місць. Біля столу людина в окулярах склала карту та віддала людині в береті. Людина в береті сховала карту в планшет. Жінка біля протилежної стіни застібнула на грудях злинялу кофту і якомога зручніше переклала дитину.

Відданість справі може завести дуже далеко, подумав він, соваючись і намагаючись продавити у матраці зручну ямку. Так далеко, що ти примудряєшся забути, якій саме справі ти відданий. І тоді те, що здавалося лише зовнішнім, випадковим, лише засобом для досягнення мети, стає самою метою.

Можливо, Петронію просто подобалося брати участь в оргіях. А всі ці розумування про благо батьківщини, про вплив на тирана врешті-решт стали просто самовиправданням, нічим іншим. Солодке падіння, прикрите фіговим листиком святенництва. І в цьому піжонському його відході не було нічого, крім жалюгідного позерства, бажання вичавити до краплі останнє задоволення останнього дня життя?

Вона повернулася, тримаючи перед собою подряпану тацю з пресованої пластмаси, на якій димилася алюмінієва миска. Фішка закладу, авжеж. Але ще й зручно тягати вниз, до підпілля. Шапка піни переповзла через край кухля, як біомаса у відомому фільмі, і, щоб не заляпати все піною, вона йшла, плавно похитуючи стегнами, тією вабливою ходою, яка вирізняє жінок-водоносок, що б вони не носили – коромисло чи глечик на голові.

– Дякую, – сказав він і акуратно поставив тацю поряд із матрацом. – Узагалі, я терпіти не можу їсти в ліжку. Скрізь крихти і взагалі… Дуже негігієнічно. А якщо ви будете весь час так роздимати ніздрі, то одного разу вітер переміниться і ви…

– Недоумок, – сказала вона стримано, – блазень.

– Ви закохані в нього, правда? В цього вашого команданте.

Вона розмахнулася і заліпила йому ляпаса. Він ухилився, але вилицю вона все одно зачепила. Рука в неї була важка. Добре, що він поставив тацю. Інакше був би весь у пиві.