Мария Галина - Автохтони

– Слухай, сестро! – Упир повернувся, із грюканням відсунув важким кованим носаком дзиґлик, що нагодився не до речі. – Цього не треба. Папірець цей тицяти не треба. Ти краще, той, проведи нас.

Вона дивилася суворо з-під насунутої на лоба чорної хустини. Вона була дуже висока. Навіть вища за Упиря. Не набагато, але вища. І не набагато вужча у плечах.

– У тебе немає допуску, – сказала вона.

Тихо, гм, не для ворожих вух, але він почув. Або прочитав по губах. Утім, можливо, вона сказала «перепуску».

Упир щось мовчки поклав їй у долоню й стиснув своєю величезною лапою.

Він раптом чітко почав чути кожен звук їхньої розмови, немовби вони втрьох були відокремлені від гамірної зали тонкими повітряними перегородками.

– Він чужий. – Слова сипалися жорсткі, як сухі горошини.

– Це наказ, сестро, – сказав Упир. – Накази не обговорюють.

Вона зітхнула, взяла у нього з рук непотрібний папірець із меню і поклала назад до шкіряної теки. Потім сухо сказала:

– Йдіть за мною.

Вона йшла поміж столиків, не звертаючи уваги на відвідувачів, які кричали «Ще пива!». Спина в неї була чудова, сильна, пряма та гнучка. На довгому попереку сходилися зав’язки обгорнутого довкола кремезних стегон широкого чорного фартуха.

Вона жодного разу не озирнулася.

– Давай-давай, – підштовхнув його у спину Упир.

Ще одна зала, гамірна та димна, низьке підвальне склепіння (вона й Упир пригнулися, входячи, а він ні), свічки на столиках, нерухомі пелюстки полум’я, мовчазні люди з тінями в очних ямках, вологе гаряче дихання кухні, оббиті бляхою двері з трафаретним написом «Службовий вхід». Для певності на дверях кривувато висіла табличка з енергійною блискавкою і написом «Обережно, висока напруга!». Він думав, вона дістане ключа або постукає умовним стуком, але вона просто штовхнула двері, які легко, самі собою відчинилися. Тьмяну лампочку в дротяній сітці немов не міняли з часів війни. Стіни уходили вниз, вогкі, бетонні. Тут, напевно, було бомбосховище або щось на кшталт цього. Східці теж були вогкі, бетонні, давно скришилися, подекуди стирчала іржава арматура. Тепер вони всі йшли пригнувшись, Лідія попереду, він посередині, Упир замикаючим, відрізаючи шлях до відступу.

Бомбосховище? Можливо, але первинно напевне склад, винний, скоріше за все. Люди у маскувальних комбінезонах діловито ходили поміж конторських столів. Люди у штатському спали або сиділи на матрацах, розкладених рядком біля стін. Повітря було густе, застояле, як тухла вода, пахло іржею, гречаною кашею і вогкими онучами. Він обернувся у подиві, але Упир зник, немовби й не було, а Лідія вже вела його повз один із столів, де кремезні лобаті чоловіки скупчилися над стертою на згинах картою. Тут же, поряд, маслянисто виблискував розібраний АКМ.

Він машинально пошукав очима монітори та блоки, пульти та миготливі вогники, як у поганих блокбастерах, але все, від амуніції до облич, немов позичили з інших фільмів, чорно-білих, із подряпинами та склейками…

– Це… – сказав він утомлено, – перепрошую, що?

– Наше підпілля.

Тут вона була на своєму місці – сувора військова подруга, водителька чоловіків. Немезида, Ніка, що несе перемогу… можливо, Медуза Горгона. Недарма він ніколи, ніколи не бачив її без хустки.

– Але… навіщо?

– Тобто як «навіщо»? – Суворі брови трохи підвелися. – Що значить «навіщо»? Вони чекають. Коли настане час виступити проти тирана.

– Але ж… республіка?

– Тиран завжди приходить на запах республіки. І коли він прийде, ми будемо готові.

– Так, можливо. А чому… ну, таке все? Такі карти. Коли Гугл, і все таке. Взагалі… чому?

– Інформація – це свобода. Тиран – душитель свобод. Це аксіома. Буде велика війна. Інтернету не буде. Мобільного зв’язку не буде. Нічого не буде. Тільки те, що можна зробити швидко й своїми руками.

Вона роз’яснювала терпляче й виразно, наче він був дитиною. Або придуркуватим.

– Тонкі технології уразливі, це ви праві. Але…

– Люди розніжилися. Розслабилися. Потрібні бійці, які не розгубляться. Які вміють діяти за нових умов.

– За старих умов.

Вона кліпнула, і в гнівному обличчі Медузи проступило щось людське.

– Ну звісно. Так. За старих. Ну звісно.

Вони вирощують своїх бійців, як печериці. В підвалі, у вогкості й напівтемряві.

– А скажіть, цей схрон… ну, ресторація нагорі – це прикриття?

– Так. Нам потрібні кошти на боротьбу. Безпечне сховище. Безперебійне харчування. І правильно збалансоване. Бійці мають правильно харчуватися.