Мария Галина - Автохтони

Він відсунув стільця й сів навпроти. Напевно, друзі меломана сидять за сусідніми столиками, підстраховуючи.

– Я можу замовити?

– Можете, – стримано сказав меломан, – але свинячі реберця не раджу.

– Дякую, я вже в курсі.

Він погортав меню і попросив відбивну. І каву з коньяком.

– Вам доведеться сказати, де вона. – Меломан підніс до очей виделку і меланхолічно роздивлявся зуб’я. – Ми рішуче налаштовані це з’ясувати.

– Я сказав правду. Можете мене обшукати. Звісно, теоретично я міг її сховати десь у «Піонері».

– Там теж немає.

– Авжеж, ви вже! Як я відразу не здогадався!

Напевне хтось із них видав себе за електрика. Або інспектора водоканалу. Або пожежної охорони. Може, й справді там служить.

– Можливо, ви її ховаєте в банківській комірці. Чи у довірених людей. Ми могли б вибити у вас зізнання.

– Закатувати мене? Навіть не намагайтеся. В мене глибоке прикриття. Увесь Інтерпол стане на мій захист.

– Не клейте дурня, – з відразою сказав меломан.

Принесли відбивну з величезною кількістю складного гарніру, про який він не прохав, і запотілий кухоль темного пива.

– Я не замовляв пиво.

– Це бонус. Сьогодні акція.

Він знизав плечима й обережно відсьорбнув, щоб піна не перевалилася через край. Пиво було добрим.

– А в цій теці що? – спитав меломан.

– Біографія Костжевського.

Меломан швидко перебирав роздруковані сторінки.

– Навіщо вам Костжевський?

– Ну як же. Ви ж повинні знати. Якщо шукаєте партитуру. Вони там усі були. Валевська. Костжевський. Корш. Вертіго. Якийсь Фільтікус. Я дуже підозрюю, що теж псевдонім. Ну, не дуже пристойно для підлітка співати цього Гітона, батьки вдома можуть і вуха наскубти. А я саме займаюся групою «Діамантовий витязь». Я мистецтвознавець, розумієте? В мене грант канадський.

– А навіщо брехали, що у вас є партитура?

– А вам вона навіщо? Що в ній такого? Що взагалі у цій опері такого? Ну так, Валевська співала. Ну так, скандал. Ну, накидали вони шпанських мушок.

– Шпанських мушок? Ха-ха-ха! – Той, що сидів навпроти, відкинув акуратну голову й акуратно захихотів. – Шпанських мушок!!!

Він краєм ока бачив, як той, що сидіть за столиком зліва, спостерігає за ними в дзеркалі барної стійки. А той, що сидів за столиком справа, допив свою каву і тепер підманив офіціанта, щоб замовити ще.

– Ви читали біографію Ковача?

Він раптом виявив, що вже встиг зменшити наполовину свій біфштекс. Від нервів, певно.

– Читав. Багато фігур умовчання. І необґрунтованих припущень.

– Ковачу дійсно вдалося записати музику сфер. Не всю. Фрагмент. Ви, звісно, знаєте, що в організмі людини є приховані структури, які можна ініціювати.

– Авжеж, знаю, – сказав він, – хто ж цього не знає.

Його співрозмовник не вловив іронії.

– Ковач вважав, що найвищі сили спеціально залишили для людини цю лазівку, але ніхто поки що не зумів нею скористатися.

– Безсмертя? Всемогутність?

Усім їм потрібно або безсмертя, або всемогутність. Або те й інше одразу.

Меломан повернув до нього бліде обличчя зі страждальницькими очима.

– Не знаю! – вигукнув меломан, і два, ні, три таких самих блідих обличчя за сусідніми столиками обернулися до них. – Я не знаю! Коли б я знав! Що він отримав, чим за це заплатив… – Меломан глибоко зітхнув і опанував себе. – Відомо, що під час першого виконання своїх опусів на тему «музики сфер», – меломан говорив, прикривши блідими повіками очі, немовби читаючи з пам’яті, – Ковач зазнав щось на кшталт екстазу, із загостренням усіх почуттів, за яким настав напад, судячи з опису, епілептичний. Сам він не дуже зрозуміло описує цей стан як «кришталевий». Відтоді страждав на напади, які сприймав за одкровення. – Меломан розплющив очі.

– І, звісно, це й було одкровення. А під час цієї самої «Смерті Петронія» потай від виконавців і слухачів був програний фрагмент музики сфер.

– Саме так! – Меломан навіть схопив його за руку, в якій він тримав виделку з наколотим на неї шматочком біфштекса. – Саме так! Цей фрагмент було ніби як заховано! Приховано! Всередині партитури! І він підсунув його оркестрові. Й оркестр зіграв!

– І впав у змінений стан свідомості, – сказав він, обережно вивільняючи руку.

– Там усі впали в екстаз. Оркестр, виконавці. Публіка. Публіка теж. Не було ніяких шпанських мушок. Був захват, єднання, чудо спільності. Чиста тілесна реакція на переплетіння гармоній. Пам’ять про це передавалася від батька до сина. Від батька до сина. Коли все скінчилося, світ здався… таким бідним!