– А мене… перепрошую.
– Ви що, – Вітольд говорив голосно й ображено, – з глузду з’їхали? Ось тут, у вечірці…
– А я тут до чого? Це Воробкевич.
– Я не збираюся це ставити, – кричав Вітольд, – а ви мені викручуєте руки!
Він теж підвищив голос, винувато махнувши рукою Марині, щоб не хвилювалася.
– Це ви крутите! Я знаходжу автентичне лібрето! Партитуру Ковача! Ви навіть не уявляєте, як було важко… Я навіть спонсорів знайшов! А ви, бачте, не будете! Чудовий резонансний проект! Валевська могла б заспівати Азію! Ми могли б запросити… та я не знаю, Кауфмана! Самоїле могли б запросити!
– На Кауфмана в жодного спонсора грошей не вистачить! – Вітольд поступово заспокоювався. – Кому це взагалі потрібно, всі ці дулі в кишені? Кому, ну кому зараз цікаво про тиранію?
– Це не про тиранію. Це про те, як пристойна людина…
– …стає тираном, – підказав Вітольд.
У Вітольда була неприємна манера договорювати за співрозмовника, що викривало людину нетерплячу та недалекоглядну.
– Про те, як глибоко готова впасти людина, що веде подвійну гру.
– «Сімнадцять миттєвостей весни», – сказав Вітольд. – І ще цей, про наркомафію, не пам’ятаю назви. З Кіану Рівзом, чи що.
– «Глибоке прикриття». Та не хочете – не ставте. – Він краєм ока бачив, що Марина із цікавістю прислухається до розмови, хоча робить вигляд, що читає любовний мотлох. – Знайду іншого. І до нього піде вся слава. «Іоланта»… що «Іоланта»? Я пропоную вам сенсацію!
– Яка сенсація? – Вітольд знову занервував. – Ніхто, буквально ніхто нічого не чув про таку постановку. Я питав. Ніхто. Нічого.
– Ну ось же Претор!
– Претор на схилі життя взагалі вистарів на розум. На сексуальному підґрунті схибився, до хлопчиків чіплявся. Врешті-решт його утрамбували до приватної клініки, там він і помер. До того ж… Він був глухий, як тетеря, ваш Претор. Він ще у десятих роках оглухнув. Узагалі не уявляю, що і як він міг ставити.
– Бетховен…
– Ви псих, – сказав Вітольд, – я вже зрозумів. Може, ви графоман? Може, ви самі написали цю, як її? У нас уже є один такий. Багатенький, сука. Сам пише, сам ставить, акторам платить, режисерові, декораторам. Навіть глядачам платить. Потім платить критикам за позитивні рецензії. Півміста годує. Шкода, не в нас, у драматичному. До речі, це ваше лібрето… сумне гівно, якщо чесно. «Іоланта» хоча б прикольна. А тут драйву немає. Нас критики засруть. Я перевіряв. Цей вершник Луцій… він там ніяк не міг бути. Він раніше встиг, ніж Петроній. У мене занотовано, ось, Нерон у нього віджимав бізнес, ну й він, щоб якось родину забезпечити, відписав майже все Неронові, й… І, до речі, ані до політики, ані до літератури не ліз. Все одно не допомогло.
– Еге ж, – погодився він, – це зазвичай не допомагає. Але ви все ж таки подумайте. Може вийти цікаво.
– Я сказав – ні. – Здавалося, Вітольд от-от почне схлипувати. – Що ви всі до мене причепилися, справді! Залиште мене у спокої!
– Ви ж самі мені зателефонували.
Вітольд мовчав і тільки часто-часто, як собака, дихав у слухавку. Потім ще пару разів переривчасто зітхнув і вимкнувся.
– А я думала, ви щодо взуттєвої галузі. – Марина забрала порожню тарілку і вкладені у дерматинову книжечку купюри. – У нас цілих дві взуттєвих фабрики. Добре взуття виробляють. І недороге. Справді. Але устаткування старе, весь час ламається. І наладчики…
– Я схожий на наладчика?
Вона присунула до нього дріб’язок, він присунув дріб’язок назад, наче вони грали в якусь гру.
– Ні. Слухайте, у вас на шиї подряпина, ось тут.
– Я знаю. Напевно, уві сні. Повернувся невдало.
– Помастить йодом хоча б. Дати вам йод?
Напевно, тут усім належить мати аптечку. Часті травми.
– Скажіть, а квіти тут де можна купити? Я маю на увазі рідкісні. Екзотичні.
– Як вийдете, ліворуч, – вона із розумінням посміхнулась, – і два квартали вгору. Буде така вуличка, вузенька. Там квітковий салон.
– Він коли відчиняється, не знаєте?
– Він і не зачиняється. Він цілодобовий.
– Цілодобовий? Навіщо? Я розумію, аптека…
– Адже комусь посеред ночі можуть знадобитися й квіти. Це ж краще, ніж якби ліки.
– Так, – погодився він, – авжеж.
* * *
– Скажіть, а у вас є така послуга – букет додому? Ввечері? Скажімо, після сьомої?
Яблучно-зелені нігті. Й зелене пасмо, що звисало на зелені очі. Дафна, яка не встигла остаточно перетворитися на дерево.
– Ми працюємо цілодобово.
Безпристрасне обличчя, злегка презирливе. Напевно, їх так спеціально навчають. Усюди привітність, а тут лінива напівдрімота лісової німфи, яка блукає посеред довгих зелених стеблин. У квіткарнях завжди трошки пахне тлінням. Може, тому що квіти тепер скоріше асоціюються з похороном, ніж зі святами?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу