Мария Галина - Автохтони

Він акуратно склав газету і зателефонував Воробкевичу.

– Прочитали? Ну як вам? – Воробкевич, як будь-який автор, прагнув похвали.

– Я дивлюся, ви Веллса любите. Схвально.

– До чого тут Веллс? – підозріло спитав Воробкевич.

– У нього було таке оповідання. «Кришталеве яйце». Там герой у антикварній крамничці знаходить кришталеву кулю, яка транслює картини іншої планети. Марса, здається.

– Не пам’ятаю, – швидко сказав Воробкевич.

У Воробкевича було щось простосердне, обеззброююче. На нього навіть не можна було сердитися.

– Ми воскресимо його! – сказав Воробкевич. – Ми повернемо його із забуття. Це буде моїм даром місту.

Судячи з деякої запинки після слова «моїм», Воробкевич явно хотів сказати – останнім, але трохи остерігся через забобонність.

– Авжеж, – сказав він, – чудовий подарунок. Пишновеличний. І дякую за згадування «Смерті Петронія».

Він боявся, що Воробкевич не вставить цей пасаж. «Смерть Петронія» мала дивовижну властивість зникати з людської пам’яті.

– Меру сподобається ідея реставрації постановки, – поважно сказав Воробкевич.

Схоже, мер завдяки Воробкевичу усвідомив, що опікування мистецтвами дає найнесподіваніші бонуси.

– З кришталевою кулею – чудова ідея, – похвалив він Воробкевича. – Це все пояснює. До речі, куди вона потім поділася, ця кришталева куля? Потрібна несуперечлива версія.

– Навіщо? Несуперечливі версії нікому не потрібні. Люди жадають таємниці. Причетності до таємниці.

А Воробкевич на свій лад аж ніяк не дурний. Просто прикидається, так безпечніше.

– І потім, завжди можна опублікувати іншу статтю, де все це буде спростовуватися. Мовляв, це качка, не було ніякої кришталевої кулі, ніяких інопланетян, а Баволь просто псих. Це підігріє цікавість. Публіка вирішить, ми щось приховуємо. Якщо спростовуємо – отже, щось було. Хтось на нас натиснув. Надавив.

Заперечити це, вищою мірою розумне, твердження він не зміг і, ще раз палко подякувавши Воробкевичу, дав відбій.

– Кришталева куля?

Відклавши коханців, навіки вловлених у намальоване серце, порожнє всередині, вона із цікавістю прислухалася до розмови.

– Це в газеті, – сказав він, виправдовуючись, – у вечірці.

– Так, я вчора читала. Цікаво, еге ж?

– Так, – сказав він стримано, – цікаво.

– Бачити картини іншого світу… і не розуміти, що вони означають. Адже якщо зовсім чуже, як зрозуміти, що саме тобі показують? А раптом зовсім не те, що ти думаєш? Ти думаєш – це ресторація, як у нас, а це…

– Катівня? В’язниця? Можливо. Але він запевняв, що все розуміє. А ви Веллса не читали?

– Веллса? – Вона винувато позирнула на покетбук. – «Війна світів», правильно? Читала, але давно вже. Там, здається, не було нічого про кришталеву кулю. Про триніжки було, я пам’ятаю. Вони ще так страхітливо вили. Я пам’ятаю, коли маленька була, дуже боялася – раптом марсіянин вилізе.

– Звідки?

– З каналізаційного люка. – Вона зробила великі очі. – Знаєте, яка в нас каналізація? Знаєте, скільки їй років? Там живуть прадавні страшні створіння. Гігантські щури, і ці, як їх… Тритони! Такі величезні, сірі, із гребенем на спині. Й жовті очі. Й морда у плямах. Вони живуть у люках і виходять назовні, тільки коли голодні. В сутінках. Ну… ви розумієте. Я одного разу бачила, – вона стишила голос до шепоту, – люк відчинився… знаєте, така чавунна кришка, і ось вона повільно-повільно зсовується, і звідти з’являється голомозий череп. І я закричала, – вона говорила зовсім тихо, – і я закричала: «Здрастуйте, дядьку Михасю!»

– Та ну вас, – сказав він і посміхнувся.

– А я думала, ви хоч трохи злякаєтеся. А куди вона потім поділася? Кришталева куля тобто.

– Не було ніякої кришталевої кулі. Це газетна брехня. Трюк, аби привернути увагу до виставки. Воробкевич вигадав.

– Шкода. Було б так здорово. Щоб куля, а в ній онлайн трансляція йде з іншого світу. Як ви думаєте, які вони?

– Я ж кажу, це Воробкевич вигадав.

– Але мусить бути інший світ. Інакше навіщо? Я все одно піду подивитися. На картини. Там у неділю відкриття?

Адже її можуть не пустити. Навряд чи вона найкраща людина міста.

– Знаєте що, – сказав він, – а давайте зі мною. Ви взагалі… як працюєте? Щодня? Від ранку до вечора?

– Ні, я тільки в першу зміну. Потім Клавдія приходить.

– А вас як звуть? Пробачте, що не спитав раніше.

– Марина.

Я ж, власне, нічого про неї не знаю. Ну ось, наприклад, чи заміжня вона? Обручки немає, але це нічого не означає у наш час… Діти? Син-школяр? Напевне син-школяр. У таких затишних спокійних жінок зазвичай сини. Це лише Валевські народжують дочок, немов партеногенетичні ящірки.