Мария Галина - Автохтони

Він неохоче вибрався з теплого нутра автівки.

– Тут він народився. Класицизм, друга половина дев’ятнадцятого століття. З архітектурної точки зору нічого особливого. Дошку нещодавно повісили.

– Він дійсно був настільки гарний собою?

– Еге ж. Там є світлини, я вам приніс. Білява, гм, бестія. З породи переможців. Але в якийсь момент, гм, втратив талан.

– Із цього місця докладніше, будь ласка.

– Гаразд. Тоді у машину. А то крапає з даху. Так от, початок Другої світової він зустрічає полковником. І точнісінько за день до капітуляції Варшави, у тридцять дев’ятому, Руммель підписує наказ про створення бойової підпільної організації. З одним центром у Варшаві, а другим – тут, у нас. І як ви гадаєте, хто очолює місцевий центр? Так от, наказ було підписано 27 вересня, а 28 вересня в тому самому монастирі Сакрекерок НКВС знаходить схованку з картотекою й архівом польської контррозвідки. Далі – зрозуміло. Арешти, вербування… Дуже, гм, вдало для них вийшло, як на вашу думку?

– Гадаєте, був зрадник? Невже Костжевський?

– Що ви! Він був хороброю людиною, блискучий військовий. Він якраз зумів врятувати організацію. Ціною великих втрат, але зумів. Але зрадник, безумовно, був. А далі відбувається от що. Група Костжевського готує декілька терористичних актів, і ви розумієте, майже всі ці акти провалюються. Починаються арешти. Спочатку беруть Нахмансона, ну, чоловіка Валевської, ви знаєте, потім Ковача. Й ось що цікаво – інструкції, вірніше, орієнтування Костжевський отримує з Варшави, через якогось Андрича, і ось цей Андрич передає наказ до збройного виступу. А разом з тим повідомляє, що Варшава наполегливо радить спровокувати показовий погром.

– Що?

– Погром. Показовий. Щоб вичавити євреїв з міста. Щоб вони пішли разом із совєтами. Костжевському це видається настільки дивним, що він вирішує сам, напряму, зв’язатися з Варшавським центром, намагається перетнути кордон і потрапляє до НКВС. Далі ще цікавіше – його звільнюють.

– Не може бути!

– Звільнюють, і він знову починає формувати підпілля. Росіяни йдуть, приходять німці, і він б’ється вже проти німців.

– А потім?

– Потім сліди його губляться. Тоді було багато… безіменних героїв.

– А цей… Андрич? Це прізвище? Прізвисько?

– Прізвище. Зенон Андрич. Однокашник Костжевського, навчався на одному з ним факультеті, але недовго, рік чи два.

– Масон?

– Далися вам ці масони! Не знаю, може, й масон.

– І, звісно, слід його теж втрачено.

– Втрачено, – погодився Валек. – Хочете, щоб я порозвідував щодо цього Андрича? Якомога докладніше?

– Так, – сказав він, – це було б непогано. І ось, повертаю із вдячністю.

– Допомогла?

– Ні. Але все одно дякую.

– Вони вам усі навіщо потрібні? – Валек, акуратно перегнувшись через спинку, поклав Ковача на задньому сидінні. – Я так і не зрозумів.

– Вони були учасниками однієї старої постановки. Я йду за театральною програмкою, Костжевський там співав партію вершника Луція.

– Що, Андрич теж?

– Не знаю, там в однієї людини було багато псевдонімів.

– Куди тепер? – спитав Валек. – До «Синьої пляшки»?

Він поглянув на годинник.

– Так, мабуть. Перепрошую.

Телефон ворухнувся у нагрудній кишені, немов звірятко у сховку.

– Ви нас обдурили.

– Усі знають мій номер, – сказав він сухо. – Цікаво, звідки? Я вам жодного разу не збрехав. Я ж говорив, я купив ці ноти на тандиті.

– Ви за це відповісте, – зловісно сказали у слухавці.

– Із задоволенням. Зустрінемося, кави поп’ємо. Я в цей час зазвичай ходжу до «Синьої пляшки»…

– Я обідаю лише у «Зеленому псі».

– Добре. Я буду за п’ять хвилин. Як вас упізнати?

– Я сам вас упізнаю, – суворо сказав телефон.

Він обернувся до Валека:

– До «Синьої пляшки» не треба. Треба до «Зеленого пса». Знаєте, де це?

– Звісно. – Валек кивнув сам до себе. – Практично поряд. Зараз під’їдемо. Вивіску он там бачите? Це він.

– Я так і думав, що поряд. Там хоч годують?

– Там пристойно годують. Тільки не замовляйте свинячі реберця.

– Не буду. Дякую. Це за Андрича. Авансом.

– Може, нічого й не вийде дізнатися, – із сумнівом сказав Валек. – Фігура темна.

– Ну, тоді просто за клопіт.

Увійшовши, він зрозумів, чому меломан вибрав саме «Зеленого пса». Тут не було музики. Жодної. Відвідувачі по кутах говорили пошепки.

Зараз той, хто запрошувально поплескував рукою по столу, був без цього свого капелюха. Акуратно розчесане на проділ волосся щільно прилягало до черепа.