Мария Галина - Автохтони

– Я зрозумів. Публіка не знала, в чому річ, але ж оркестранти зрозуміли. Ну звісно. Але з чого ви взяли, що партитура взагалі збереглася?

– Була версія, що Ковач поклав її до труни Валевської. Ми доклали деяких зусиль, щоб знайти її, але…

– Ми?

– Не особисто я, зрозуміло. Але так, ми. Шукачі.

– Ну, авжеж. Шукачі. Так, я чув, що Ковач поклав до труни якийсь рукопис. До речі, ви в курсі, є й інша версія. Ковача заарештували до цього пострілу в театрі.

– Ніхто не знає напевне, що сталося з Ковачем. Дуже суперечлива інформація. Одна-єдина біографія, й та… Ми намагалися зв’язатися з автором. Уточнити деякі моменти.

– У сенсі, ви, Шукачі? Ви ж самі ще тоді навіть не народилися.

– Так. Ми, Шукачі. Так от. Автора віднайти не вийшло. Не було такої людини.

– У цьому, – сказав він, – я й не сумнівався. – Він допив пиво і поставив порожній кухоль на стіл. – Це той самий Гітрев. О. Гітрев. Ви пробували прочитати його прізвище навспак?

– Боже милий! – приголомшено сказав Шукач. – Боже милий!

– Вам не здається, – спитав він чемно, – що це відкриває перед вами нові перспективи? Знаєте, я вже пообідав. Гарне місце, справді. Непогана кухня, великі порції, і недорого. Я можу йти? Ви, звісно, вільні стежити за мною і надалі. Ба навіть більше, я наполегливо рекомендую стежити за мною і надалі.

Він підвівся. Двоє, ні, троє за сусідніми столиками підвелися теж. Ага.

– Одне лише питання. Я вже зрозумів, що це не ви переслідували мене у музеї воскових фігур. А телефоном до «Піонера» дзвонили ви?

– Я взагалі не телефонував до «Піонера». Ніхто з наших не телефонував.

– Я так і подумав. Але хтось, теж надто захоплений музикою, – телефонував. Хотів поділитися своїми міркуваннями щодо природи музики. Досить банальними, якщо чесно. І теж не назвався.

Як раптово запали сутінки, втім, тут завжди так. Схоже, він запізнився до Вейнбаума. Шкода. Нічого, Вейнбаум напевне буде в Юзефа. Він кинув купюру на стіл, кивнув напружено застиглим у різних кутах зали меломанам, натягнув куртку і вийшов. Зараз вони теж кинуться вдягатися й вибіжать за ним слідом, і будуть його, як це кажуть, вести… На здоров’я. Незавадні диваки. Напевне в музеї воскових фігур був хтось із них, просто посоромився зізнатися решті у своїй ганебній втечі. Скільки ж учора знадобилося їм відваги, щоб пограбувати його!

– Добродію, ви, схоже, нудьгуєте!

Котелок, підвиті вусики, картате пальто, тростинка. Екскурсоводи надокучливіші за повій.

– Але ж усього один візит до катакомб, і ваш дух піднесеться! У нас просто чудові катакомби! Там, до речі, розташована найстаріша пивниця міста. Я просто бачу з вашого обличчя…

– Франтик, – сказав він душевно, – відвали.

– Тоді до аптеки, – сказав безжурний Франтик. – Ось вона, поряд! Індивідуальний тур, га? Найстаріша аптека міста, просто, можна сказати, наша гордість. Музей аптекарської справи, а заразом…

– Франтик, – повторив він, – йди до дупи.

– Ну, якщо ви так ставите питання, – ображено сказав Франтик.

Він повернувся і пішов далі, піднімаючи на ходу капюшон, щоб заслонитися від вітру, що летів йому в спину разом із прощальним криком Франтика:

– Валеку, виходить, можна, а мені ні? Так? А Валек ваш, між іншим…

Далі він уже не почув, позаяк ще один порив вітру штовхнув його в спину. Вітер же уніс слова Франтика…

На розі, поряд із найстарішою аптекою міста, пані Агата ледве втримувала свою кумедну мереживну парасольку. Собачка скавулів й по черзі підіймав передні лапки.

Він на знак привітання приклав два пальці до капюшона куртки. Пані Агата велично кивнула, стуливши тонкі губи. Вуалетка в неї була поцяткована чи то краплями підталого снігу, чи то стеклярусом.

– А вам дійсно Юзеф платить за рекомендацію? – спитав він несподівано для себе.

Вона нахилилася, підхопила тремтячого собачку й пішла геть, акуратно переступаючи ботами і притримуючи вільною рукою бунтівну парасольку.

Він бачив гузницю песика, що випирала з-під попонки, і кумедні криві лапки з кігтиками.

Він зупинився біля аптечної вітрини, де поміж порцелянових ступок і мідних важків задерикувато красувався муляж людини без шкірних покривів, і, прикриваючись рукою від вітру, витягнув із кишені мобілу. Ні, сказала дріада, голос її був лінивий і байдужий, ще не зібрали. Тому що пасифлора, розумієте? Пасифлора взагалі-то рідкісна квітка, її довелося замовити в оранжереї. Доставлять тільки завтра. Це нічого? Це нічого, дякую, сказав він і сховав мобілу назад; там, у теплі куртки, вона ледь відчутно вдячно здригнулася й затихла.