– Троянди? Дюжину троянд? Плюс одна? Білих? Червоних?
Бліді пальці із зеленими нігтями нерухомо лежали на зелених стеблинах папороті, якою був декорований прилавок. Не Дафна, Офелія…
– Ні. Страстоцвіт, примула вечірня і вітекс священний. Це можна… такий букет?
Вона задумливо покусала нижню губу.
– Напевно. Це… мені здається, рідкісні квіти. У вашої дами витончений смак. Але я дізнаюся. Залиште телефон, я передзвоню вам, гаразд? Але я ще не знаю, скільки це коштуватиме. Бо їх немає в прейскуранті, розумієте?
– Байдуже. Я ось залишаю. Якщо вкладетеся, то й добре.
Вона знизала плечима.
«Гроші мене не хвилюють, – казав увесь її млосний, втомлений вигляд. – І взагалі, як ви мені всі набридли! Мужлаї, грубі людські самці, хіба можете ви чимось привабити мене, прозору німфу!»
Біля ґанку мокрий скуйовджений голуб із горловим туркотінням виходжував довкола гладенької, пір’їночка до пір’їночки, голубки.
* * *
– Не знаю такої. – Це був інший вахтер, мишуватий, із сірим, зачесаним назад волоссям, із сірим обличчям, бляклими сірими очима, у сірій куртці, й голос у нього був сірий, і життя в нього було сіре, якщо взагалі було.
– А ви позмінно працюєте?
– Як кому зручно, так і працюємо, – знуджено сказав вахтер.
– А ваш напарник? Такий, ну, дужий? Волосся зачесане через голомозину?
– Не знаю, – повторив вахтер.
– Але якось же ви міняєтеся?
– Я здаю Казіку. А кому Казік здає, я не знаю. А навіщо вам?
– Я у одній справі щодо спадщини, – сказав він ваговито. – Розшукую спадкоємців Ніни Корш.
– Не знаю такої, – повторив вахтер. – Були тут якісь Корші, але давно. Тримали прибутковий будинок на Дворецькій.
– Цих я знаю. Це не ті Корші.
У фойє двоє байдужих людей у комбінезонах знімали зі стін забрані у скло світлини оперних прим. Звільнені стіни здавалися непристойно голими, немов жіноче обличчя без косметики…
– Знову ви?
Артистичне обличчя Вітольда спотворила гримаса відрази.
– Ви мене переслідуєте? Навіщо? Навіщо ви мене переслідуєте?
Вітольд був у твідовому пальті з настовбурченим коміром і в чорному м’якому капелюсі. Довкола шиї обгорнуто довгий чорний шарф.
Щоб не дратувати вахтера, він відступив убік, і Вітольд протиснувся боком у фойє, війнувши на нього пахощами дорогого чоловічого одеколону.
– Я ж сказав, не буду це ставити! Я що, давав вам якісь надії? Щось обіцяв? – Вітольд нетерпляче розмотував шарф, наче той його душив. Обличчя у Вітольда було зверхнє й нещасне. – Не буду ставити цю вашу графоманію. Ясно? Не буду! – Вітольд похитав головою, немовби відганяючи муху, що сіла йому на носа.
– А мер переконливо обіцяв фінансувати проект…
– Та срав я на вашого мера, – сказав Вітольд і сам злякався.
– Це ви даремно. На мера не можна срати в жодному випадку, – суворо сказав він.
Вітольд мовчав. Обличчя у Вітольда було трагічне, скорботний рот випнувся підковою. Він поглянув на руку Вітольда, що розмотувала петлю шарфа. Рука дрібно тремтіла.
– Послухайте, – голос Вітольда звучав жалібно, – ви ж усе брешете. Нащо ви весь час брешете? Що вам від нас потрібно? Навіщо ви взагалі сюди приїхали? Їдьте, га? Ми вже тут самі якось розберемося!
– Авжеж, – погодився він, – певна річ.
* * *
– А я саме збирався телефонувати. Звідки ви знали, що я тут?
Потертий опель Валека був по вуха забризканий брудом. Куди це Валек їздив, що так зашмарувався?
– Усі ходять своїми шляхами, – філософськи сказав Валек.
– Що, знову на цвинтар?
Повз мокрих тритонів, що нудилися у порожніх фонтанах, повз мокрого Франтика на чолі групи наїжачених туристів, повз людей у мокрих комбінезонах, що звантажували відра, повні блідих мокрих квітів. Занадто багато квітів…
– Ні, – з певним жалем відповів Валек, – це у місті. Ну ось, тут роздруківка, подивіться поки.
– Я подивлюся потім. А якщо коротко?
– Коротко? Заможна родина. Батько-адвокат, ну й він теж вступає на факультет права. Пристає до соціалістів. Щоправда, ненадовго. Переїздить до Кракова, вступає до військової академії. У чині майора дуже ефективно придушує повстання націонал-патріотів. Стає комендантом міста. Першу війну завершує в чині полковника. У другу – координує дії місцевого підпілля. Заарештований НКВС. Інтернований. Пропав безвісти. Так, знаний масон. Найвищий ступінь посвячення. Теософ, учень Блаватської.
– Добрий голос?
– Авжеж, вірно. Навіть якийсь час співав в опері, за студентства. Ось, виходимо.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу