Мария Галина - Автохтони

Він пробіг очима кримінальну хроніку. Ні, ніхто з поп-зірок не помер на самоті, в готельному номері, в тяжкому алкогольному чаду. Невпізнаний труп у міському сквері, звісно, не так романтично. Чому людям так подобається читати про чужу смерть? Особливо про насильницьку?

Після «Новин мистецтва» були тільки гороскопи, кросворди, бородаті анекдоти й приватні оголошення. And I’m turning to the horoscope And looking for the funnies… Начерк, який Воробкевич гордо іменував статтею, займав увесь підвал і називався «Світ у кришталевій кулі, або Загадка художника».

«Одного разу, на кривавих полях Першої світової, художнику-початківцю Каролю Баволю, тепер санітару при польовому шпиталі, якийсь поручик, що помирав у лазареті від тяжких ран, на знак подяки за догляд і піклування передав дивний предмет. Ця сімейна реліквія декілька сотень років передавалася з покоління в покоління. Сімейний переказ стверджував, що предок поручика, хрестоносець, привіз її з Єрусалима. Однак лише повернувшись на батьківщину, зі спустошеною душею і в стані творчої кризи, художник наважився дослідити подарунок. Яким же було його здивування, коли, вдивившись у глибину кулі, важкої, немовби виточеної із суцільного шматку гірського кришталю, він побачив дивні рухливі силуети. Спершу він приписав їх грі світла та тіні, однак при більш докладному вивченні розгледів невідомі неземні пейзажі, дивовижних істот і химерні будівлі».

Воробкевич, журналіст старої школи, твердо знав, що треба уникати повторюваних епітетів, і напевне замінював у матеріалах стажерів повторювані «він сказав» – на «він проговорив» і «він вигукнув».

«Художник зрозумів, що загадкова куля є свого роду каналом зв’язку між далекими світами. Можливо, колись, за незапам’ятних часів, прибульці, які відвідали Землю, бесідували за його допомогою з далекою батьківщиною…»

Ну так, звісно. Баальбекська веранда і колона в Делі, певна річ, їхніх рук справа. Якщо в них взагалі були руки.

«І в житті художника з’явилася мета – передати своїм сучасникам, виснаженим кривавою та довгою війною, картини інших світів – як знак того, що людство може врешті-решт приєднатися до братерства розумів, якщо подорослішає і відмовиться від страшної іграшки війни…»

Далі йшлося про те, що сучасники, яким Баволь марно намагався донести звістку про братерство розумів, так і не зрозуміли художника і вважали картини інших світів просто химерами хворого, отруєного газами мозку, що те, що він спостерігав у кришталевій кулі, він фіксував у щоденниках і деякі з цих записів, можливо, збереглися, так само як і креслення дивних літальних апаратів, що випередили розробки академіка Корольова.

Він подумав, що Баволю, який вважав себе посланцем вищого розуму, транслятором, голосом і оком, до певної міри пощастило. Його сприйняли як безпечного дивака й не зайняли – ані червоні, ані білі, ані німці, ані совєти… Юродивий, священний безумець спрадавна викликає у сильних світу цього боязкий страх, змішаний із гидливістю. Місяць світить, кошеня плаче, ну як же.

Йшлося також про те, що ранні прозові нариси Баволя – «Скляне серце», «Сестра брата свого» й «У будинку скорботи» – незабаром будуть перевидані за рахунок міської влади, яка всебічно підтримує нашу культурну спадщину, за що їй дякуємо красно. Любителі мистецтва зможуть познайомитися з живописом загадкового художника, відвідавши виставку, яка цієї неділі відкриється у фойє Оперного театру, з яким Баволь активно співпрацював. Шкода, що ескізи декорацій до нашумілої у двадцяті аматорської постановки одноактної опери «Смерть Петронія», де, до речі, співала сама Валевська, на жаль, поки вважаються загубленими. Втім, зараз ентузіасти роблять усе можливе, щоб реконструювати цей забутий, але найвищою мірою цікавий художній експеримент…

З одного краю вікна до іншого пробіглася розпливчаста рожева пляма. На тому боці вулиці сіре блимнуло і поступилося місцем чорному.

– Як вам запіканка?

– Що там сьогодні? Волоські горіхи?

– Не волоські, – вона посміхнулася, – лісові.

– Дякую. А… коли буде знов із цукатами?

– Завтра зробимо.

З вулиці на нього дивилася жінка з парасолькою і в чорному пальті, так пильно, що він здригнувся, але потім зрозумів, що вона роздивляється своє віддзеркалення, певне бажаючи переконатися, що капелюшок на чепурній голові сидить як треба. Жінка коротко і задоволено кивнула та рушила далі, щоки в неї були рум’яні, а волосся з-під капелюшка охоплювало скроні двома чорними лискучими півкружалами, неначе надкрилля жука.