Мария Галина - Автохтони

Людина в капелюсі відступила на крок, притискаючи теку до грудей, немов знайдений скарб.

– Музика сфер, – проказала на вдиху людина в капелюсі. – Музика сфер. Стійте й не озирайтеся.

Він чув тихий цокіт копит, що все наближався. Темні фасади ловили його й перекидали один одному. Білий кінь з’явився у вуличному прорізі, голова схилена, плюмажик поникнув, темна фігура візниці хитається на передку. Людина в капелюсі здригнулася й боком рушила до напарника.

– Не обертайтеся, – повторила людина в капелюсі. Теку людина в капелюсі, як і раніше, притискала до грудей. Пальці біліли на тлі темного коленкору.

– Не буду. Стривайте, це ви за мною стежили? Ну, в музеї воскових фігур?

– Де? – здивовано перепитала людина в капелюсі.

– Ви ще залишили пальто.

– Нічого я ніде не залишав! – вигукнув новий володар теки. Слова були приглушені туманом і відстанню, що все збільшувалася.

Він похитав головою і відійшов убік, щоб звільнити дорогу білому коню.

Веронічка сомнамбулічно посіпувалася під нечутну музику. Щоб повернути її до світу грубих звуків, довелося торкнутися її плеча. Вона розплющила одне око і витягла один навушник.

– Ніхто не телефонував. – Вона вставила навушник назад у ніжне рожеве вухо. – І не залишав нічого.

Він знизав плечима і дістав мобілу.

– Читали вже? – Шпет відгукнувся відразу, немов ніс вахту біля свого старомодного телефонного апарата.

– Вечірку? Не встиг. Завтра вранці куплю.

– Можуть розібрати, – попередив Шпет. – Вечірка у нас популярна.

– Воробкевич мені відкладе. Я, власне, телефоную проконсультуватися… З досить делікатного питання.

– Слухаю вас, – сказав Шпет глибоким оксамитовим голосом.

– Скажіть, – він дістав вільною рукою з кишені папірець, – у театрі була популярною мова квітів? Адже напевне шанувальники, надсилаючи своїм кумирам букети…

– Певна річ! Це ціле мистецтво. Дуже тонке. Тепер, на жаль, уже втрачене. Тепер як? Аби усі бачили, що букет дорогий. А ця жахлива упаковка! Ця фольга!

Шпет говорив «ф о льга».

– А якщо я назву вам деякі квіти? Ну от, наприклад, пасифлора. Така велика квітка, трішечки схожа на терновий вінець. Символ страстей Христових, ні?

– Страстоцвіт? – Шпет пожвавішав, Шпет перенісся до світу примадонн, мокрих стеблин, оперезаних діамантовими браслетами, візитівок із золотим тисненням, дамських портсигарів і лайкових рукавичок. – Ні-ні… Одну хвилину…

Чутно було, як там, у себе, Шпет шарудить сторінками, напевне крихкими й жовтуватими, може бути, перекладеними сухими напівпрозорими пелюстками. У Шпета що, й справді є книга, присвячена мові квітів? Чи він просто риється у старій енциклопедії?

– Ось, – сказав Шпет. – Пасифлора – вона ж страстоцвіт, вона ж королівська зірка, означає вірність і шанобливість. Іншими словами, якщо шанувальник вручає вам букет, у якому присутня квітка страстоцвіту, це означає, що його серце, сповнене любовію, – Шпет так і вимовив – «любовію», – цілком належить вам до гробу…

– До чийого гробу? – машинально перепитав він.

– Пардон?

– Ні, це я так… А примула вечірня?

– Це зовсім просто. Примула вечірня, вона ж первоцвіт, виражає… ну так, ось воно – нескінченне кохання та вірність. Ви нібито кажете: «Навіть якщо весь світ зануриться в сон, моє вірне серце стоятиме на варті твого спокою».

– Розкішно, – сказав він. – І… всі це розуміли? Ось таку мову?

– Авжеж, – авторитетно вимовив Шпет, – аякже ж. Прекрасний, делікатний спосіб виявлення почуттів. Адже сказати прямо: я вас кохаю – дещо нетактовно. До того ж багато до чого зобов’язує. А мова квітів – це таке ефірне. Вишукане. І не ставить нікого у ніякове становище. Адже може бути й просто букет, ну, якщо не шукати особливого змісту. А може – освідчення у коханні. Або, навпаки, сповіщення про розрив стосунків. Або щось більш складне, більш тонке, ну це вже особливі умільці…

– Схоже на піктограми…

– Авжеж… Дуже складна мова. Треба було вміти читати її… Адже часом сусідство однієї-єдиної квітки надавало посланню цілком протилежного змісту. Нинішня молодь…

Він озирнувся. Веронічка похитувалася, заплющивши очі. Гарна в неї робота взагалі-то. Непильна. Але, певно, і платять мало. З іншого боку, якщо їй, скажімо, ніде жити…

– Ще одна рослина… вітекс священний.

– Одну хвилину… Так, ось! Вітекс священний, аврамове дерево. Бузкові такі квіти. Як свічки. Символ чистоти. А разом із тим – пристрасне чоловіче кохання.