Мария Галина - Автохтони

– Так, я, мабуть, сходжу до Юзефа. Я, власне, просто хотів узнати, як просуваються справи?

– Чудово! – Воробкевич потер лапки. – Просто чудово! Нам віддають фойє театру. Й абсолютно безкоштовно. Буде шампанське! І закуски! Я розіслав запрошення… Увесь цвіт міста… Ви, певна річ, теж запрошені.

– Дякую вам.

– Місяць тут, потім Прага. Потім Відень. Дружина мера буде особисто відкривати.

Здається, перед міською адміністрацією завдяки Баволю несподівано відкрилися нові перспективи.

– До речі, стаття про Баволя виходить сьогодні. Мені напевне обіцяли, що сьогодні.

Збуджений Воробкевич повернувся до своєї тарілки. А все ж таки шкода, що масони такі невибагливі у їжі. Каменярі, що з них узяти.

– Але Баволь, виявляється, і справді чув голоси, – сказав Воробкевич.

Похмурий офіціант прибрав порожню тарілку Воробкевича та його – майже непочату. Він усе ж таки ризикнув замовити собі каву.

– Я зв’язався із Цвинтарем, – пояснив Воробкевич. – Сподівався, що він мені щось підкине… яку-небудь інформацію, фактуру. Для статті про Баволя. Так от, Баволь був справжнісінький псих.

– Що, зовсім?

– Так. Принаймні Цвинтар так каже. Баволь думав, що з ним спілкуються інопланетяни. Вони йому щось там диктували, якісь одкровення. Будили посеред ночі, бо в них там, у небесних сферах, час спливає інакше. Цвинтар каже, що Баволь стягнув до нього всі роботи, позаяк був геть переляканий. Усе товкмачив про будову якоїсь ракети. Він це показав комусь… не тому. Й інопланетяни зрозуміли, що він не вартий. Намагалися його знищити. Ледь не збили автівкою на світлофорі. Потім…

– Він боявся саме інопланетян? Не гебухи? Чи там ЦРУ?

– Інопланетян. Тоді це було модно. Всі як з глузду поз’їжджали. По руках ходили роздруківки з лекціями цього, як там його, Ажажі. Чекали, що от-от вони спустяться з неба на своїх круглих апаратах і відкриються нам. Слухали небо. Я сам вів у газеті шпальту. «Розсуваючи горизонти» вона називалася.

– Телепатія? Чи може машина мислити? Гіпноз? Надздібності?

– У тому числі. Всі зачитувалася тоді фантастикою, знаєте…

– Знаю, а від чого він помер, Баволь?

– Вбило струмом. Лагодив пробки – і от. Такий безглуздий, безглуздий випадок. Адже він був дуже міцною людиною для свого віку. Зачекайте, ви що? Й справді думаєте, що прибульці?

– Та ні ж. Я, чесно кажучи, не вірю, що там було щось отаке. І ракета ця, так, плід хворого розуму. Ракети все ж таки фахівці конструюють, а не митці.

– Татлін… – невпевнено сказав Воробкевич.

– Ну й що – Татлін? Теж мені, конструктор. Я, власне, ось про що хотів запитати…

– Він, виходить, був ще й письменник? – Воробкевич перегортав альманах, пальці у Воробкевича були короткі й охайні, як у дитини. – А ілюстрації чиї? Що, теж його? Я б сказав…

– Нічого особливого, чи не так? Його, схоже, потім пробило.

Воробкевич мовчав. Пухкі пальці постукували по несвіжому обрусу.

– Гаразд, – сказав Воробкевич нарешті, – ходімо. Я вам дещо покажу.

– Куди?

– До приватного кабінету. Поп’ємо кави там. Кава тут, хай там що, стерпна. Тільки дарма вони кладуть кардамон.

– А ви не можете їм сказати, щоб не клали?

– Ні! – відрубав Воробкевич.

Напевно, подумав він, це свого роду ритуал. Випробування. Щоденне випробування.

– Вам уже сказали, що я давав висновок щодо Ерделі? – Воробкевич спустив фіранку, вмостився в кріслі, покивав сам до себе. – Сказали ж? Вейнбаум, цей старий пліткар. Я знаю, ви його винайняли як консультанта. Це ви даремно. Він бреше. Він завжди брехав.

– Знаєте, брехня – це дуже цікава річ, – сказав він. – Брехня – це і є людина. Її надії, її острахи, її амбіції. Тоді як правда – це просто правда. Хоча ви маєте рацію, Вейнбаум, як на мене, бреше просто через любов до мистецтва. Так що там щодо висновку?

– Коли Марта попросила мене атрибутувати Ерделі… не мене особисто, але знайти фахівця… підтвердити… Вона запевняла, що знайшла його на горищі особняка. Коли їй його нарешті повернули в користування. Особняк, я маю на увазі. Можливо, так воно й було насправді, хоча Марта…

– Теж любила прибрехати?

– Марта брехала тільки з розмислом, – із гідністю сказав Воробкевич, – тільки заради справи. Але не в тому суть. Річ у тому, що там було ще декілька робіт. І я придбав їх у Марти. Вірніше…

– Взяли як платню за послугу.

– Так. Це було чесно. Я хочу сказати, – педантично виправився Воробкевич, – у Марти було тоді поганенько із грошима, а роботи й справді були так, середнячок.