Мария Галина - Автохтони

– Вони боялися за своїх близьких.

– Просто у них все відбирали по крапельці. Ти чув, вони забороняють нашим жінкам користуватися косметикою? Нащо моїй Розочці косметика? Ти ж бачив, який у неї колір обличчя! Потім забороняють ходити по тротуарах, потім начіплюють жовту зірку… Потім зганяють у гетто. Ну нічого, поживемо у гетто, в нас у юденраті сам реб Шломо, він, щоправда, дуже здав останнім часом, та і я щось поганенько почуваюся… Ось тут болить. І ось тут. Якби я поїв курочки, все б минулося, але де тепер дістанеш курочку? А Розочка вагітна знову, ви знаєте? Ну й потім… може, ще пронесе. Це ж божевілля, як воно може тривати довго? Господь усе бачить, він не дозволить скривдити. Ми ж добрі євреї.

– Про каналізацію, це правда?

– Що ви! Франтик, ну, ви знаєте Франтика, він водить екскурсії, у котелку такому, в метелику… Ніби вистрибнув із старих часів, гультяї у нас так ходили… Так от, він каже, що в каналізації водяться тритони. У нас така стара каналізація, ви розумієте, одна з найстаріших в Європі, що в ній вивелася ціла розумна раса тритонів. Майже неможливо відрізнити від людей, ви знаєте? Тільки голомозі. І голова у плямах. – Вейнбаум для достовірності поляскав себе долонею по маківці. – Звідки в каналізації узятися євреям? Звідки їм узагалі взятися? Тут тільки вісник. Вісник є. А євреїв немає.

– А пані Агата й справді працює на Юзефа?

– Хто вам це сказав?

– Цей… курча.

– Не знаю, хто такий цей курча, але навіщо він ображає бідну пані Агату? Вона самотня. І трошки причинна. І дуже любить свого собачку.

– Вейнбауме, тут хоч хтось говорить правду?

– Авжеж, – зрадів старий, – я, наприклад. Яку вам правду потрібно? Я скажу! Ви зі мною до Юзефа?

– Ні. Я, мабуть, зайду до масонів.

– А, ну гаразд. Воробкевич. Він, до речі, замовив сто кухлів, і на кожному оцей самий Баволь. Така кольорова картинка, як це тепер називається?

– Принт.

– Так, принт. Мерія сплатила безготівкою. І магнітики на холодильник. Воробкевич цілком упевнений, що віднайшов генія. І тепер має намір розпродавати його по шматочках.

– Із геніями завжди отак.

– Авжеж, – погодився Вейнбаум, – особливо з мертвими геніями. Вони геть не заперечують, коли їх розпродають по шматочках. Якщо ви хочете побачити Воробкевича, вам треба поквапитися, він саме сідає за стіл. Майте на увазі, там пароль «Зерно, вино й олія». І відгук «Крейда, вугілля та глей». Спочатку було «Кодеш ла Адонай», але не пішло. Довелося змінювати. Але ви багато втрачаєте, запевняю вас. Там кепська кухня, а в Юзефа сьогодні гуска. Тільки для своїх, розумієте?

– Розумію, – сказав він.

У протертому кріслі біля застеленої цератою тумбочки сидів дядько в халаті й пив чай зі склянки з підсклянником. На блюдечку лежала накраяна скибочками цитрина. І тумбочка була потерта, і церата потерта, й сам дядько був потертий, і халат його був потертий. Із-під халата визирали піжамні штани. Він, узагалі, туди потрапив?

– Не туди потрапили, добродію? – відразу ж сказав дядько.

– Кодеш ла Адонай, – сказав він машинально. – Тьху! Хліб, зерно й олія. Ні, зерно, вино й олія. Пробачте добродію Страж.

– Вибачаю, – холодно сказав брамник. – Неофітові пробачно. Пройдіть ось сюди.

Він протиснувся боком у щілину поміж тумбочкою і стіною. Пахло комунальною квартирою. Котлетами та борщем. І куркою. Запахи вони теж навмисне? Чи в них і справді таке меню?

Ресторанна зала була порожньою та сумовитою. Куди поділися всі таємні масони? Воробкевич сидів у дальньому кутку і жував, порожні защічні мішечки його дрібно тремтіли.

– Ви дозволите, я присяду?

– Так, – Воробкевич поправив серветку на колінах. – Так, авжеж.

Підійшов офіціант, солідний, пузатий, немолодий, напевно, у масонів так прийнято. І у фартуху.

– Це ви даремно, – сказав Воробкевич, коли офіціант кивнув і пішов геть. – Це місце по праву славиться своєю поганою кухнею. І, до речі, дорогувато тут.

– Тоді чому ви сюди ходите?

– Звик уже. – Воробкевич зітхнув і з відразою штрикнув виделкою у котлету.

Він зазначив про себе, що друге «я» Воробкевича жодним чином себе не проявляє. Чи то між Воробкевичем і його другим «я» і справді існує пакт про припинення війни за порогом квартири, чи то просто друге «я» Воробкевича не любить масонство.

Принесли салат і перше. І те, й друге було однакової температури – хатньої – і приблизно однакові на смак. Він відсунув тарілку.

– Не сподобалося? Я ж казав! – із певною гордістю вимовив Воробкевич.