Мария Галина - Автохтони

– А з чим сьогодні запіканка?

– З мускатним горіхом. Це смачно, дійсно.

– Не сумніваюся, – сказав він, – авжеж, смачно.

У сонячному світлі мох здавався зеленішим, а пліснява – темнішою. Буйне квітіння життя. Практично різнотрав’я. Попід стіною затверділі скиби снігу, обгризені по краях, чергувалися з підталим масним брудом.

– Ні, сьогодні не було. – Торговець германістикою похитав головою, зблиснувши скельцями пенсне, криво посадженого на горбатий ніс.

– А він зазвичай щодня буває?

– Ні, наче. Я сам не щодня буваю.

– А хто буває щодня?

– Цей.

Той, який «цей», стояв поряд із розпухлим безформним портфелем і байдуже дивився вдалечінь. Зараз, на пронизливому світлі, було видно, що вилоги довгополого чорного пальта поруділи та обтріпалися, а комір побитий міллю.

– Ви часом не знаєте, немолодий такий, торгував тут рідкісними книгами… в нього ще жовтий пух на голові, стирчаком. Не знаєте, що з ним?

Так міг би обернутися ґолем – усім тілом. Обличчя залишилося байдужим. У зморшках, ніби мох у кам’яному муруванні, застрягла клочкувата щетина.

– Авжеж, знаю. Він потрапив до льоху.

– До льоху?

– Так. До льоху Сакрекерок. – Чорний чоловік терпляче повторив по складах. – Сак-ре-керок.

– Жіночий монастир, – неуважливо підказав германіст. – Там під час війни була в’язниця НКВС.

Гаразд, я це вже чув.

Германіст відійшов, демонстративно посвистуючи і дивлячись у синє клочкувате небо.

– Росіяни пішли, і прийшли німці, й ось німці збивають замки, і що вони, постає питання, бачать? Ні, ви мені скажіть, що вони бачать?

– Трупи, – сказав він неохоче, – трупи розстріляних.

– Гори, – підхопив чорний чоловік майже із захопленням, – гори трупів! І у всіх, у всіх дірка в голові. Ось тут. І німці, ну ці німці, ви ж розумієте…

Від чоловіка в чорному пахло нафталіном і вогким льохом.

– Вони ж такі акуратні, німці. А там, у льосі, дуже брудно. І вони приганяють євреїв і кажуть, ви, жиди, арбайтен, шнеллер, шнеллер. Єврей повинен працювати, інакше він непотрібний єврей. І євреї спускаються до льоху і беруть трупи, за руки, за ноги. Не можна доторкатися до мерців, це дуже погано. Але вони тягнуть, тягнуть. І їм кричать, акуратніше кладіть, рядком, ось так… куди кладеш, пархатий? І поки бідолашні євреї носять трупи, німці звуть добрих громадян і кажуть їм, ось, дивіться, там жиди носять трупи у Сакрекерок. Може, хтось знайде тата? Знайде маму? Сина? Так? Ми ж не звірі, ми бітте, шукайте ваших родичів. Поховайте їх по-людському. Он вони лежать, із дірками в голові. Студенти, професори… Поляки, росіяни. Євреї. Сіоністи лежать із діркою в голові. Бундівці лежать із діркою в голові. Й кляті троцькісти. І ось чесні містяни біжать до Сакрекерок і бачать: бісові жиди носять трупи. І носять, і носять, і носять. І хтось несе чиюсь маму, а хтось чийогось тата. І руки в жидів у крові, й лапсердаки у них в крові, й навіть ярмулки в крові. Й чесні містяни починають кидатися на євреїв із кулаками і бити їх, бити їх… І німці, щоб заспокоїти чесних містян, починають стріляти в євреїв прямо тут, на дворі. Й кажуть добрим громадянам – зараз ми приведемо ще євреїв, ці непридатні, ці поламалися, нема кому тягати трупи.

– Ви не могли цього бачити, – сказав він. – Тих, хто це бачив, уже немає серед живих. Давно.

– Хто вам сказав, що я живий? Я голос. Я порожня труба. Я шофар. Я вісник Страшного суду. Я буду говорити, доки хтось буде мене слухати. Неможливо вбити голос.

– Усе вже скінчилося, – сказав він, – усе вже давно скінчилося.

– Вони їх усе ще тягають. Я ж бачу. Навіщо ви мені кажете, що все скінчилося.

– Слухайте, – германіст наблизився, притримуючи пенсне пальцем, – ви б йшли звідси, поки він не почав розповідати про каналізацію.

– А що про каналізацію?

– Вони там ховалися. У нас дуже стара каналізація. Може… хтось так і не вийшов? Так і залишився там жити? Мутували поступово. Люди Ікс, дивилися такий фільм? Ви, до речі, не цікавитесь окупаційною поліграфією? У мене є непогані…

– Ні, – сказав він, – не цікавлюся. А ось скажіть, чи немає у вас…

Театр – фабрика привидів, тут ходять і говорять люди, які зникають, щойно припиняють ходити й говорити, десятки маленьких щоденних смертей, відтинків повторюваних чужих життів. Привид плюс вбивство – це і є театр.

Яніна напевно ще спить. Вона з тих, хто ніжиться в ліжку до полудня. Нічна істота, ніжний метелик-совка.

Кожному стрічному він пояснював, що шукає Вітольда. Це було безпечно, він сам бачив, як Вітольд вийшов із театру і попрямував до найближчої піцерії. Здається, у Вітольда не було жодних харчових забобонів. Вітольд йому подобався, і зараз він відчував навіть щось на кшталт докорів сумління.