Мария Галина - Автохтони

З-за дебелого фотеля, в якому важно сиділа отруйниця Ренці, й кремезної спини графа Дракули не видно було вхідних дверей, він пересунувся до вовка, бідолашний розшматований єгер докірливо витріщався на нього. Кого нагадує цей нещасний? А, точно, Шпета. Ця сивина, ці вуса… Стоячи нерухомо посеред воскових фігур, сам воскова фігура, він чекав у напівтемряві.

Сіра людина була сама, напевно, залишила свого напарника чатувати біля входу, просто так, для перестороги. Переслідувачу було незручно, він боком протиснувся повз криваву ванну та Різника й встав, прислухаючись і витягнувши шию, – черговий експонат, міський серійний вбивця, який нічим не відрізняється від своїх жертв…

Він виступив із-за Дракули і схопив переслідувача за рукав.

– Що вам від мене треба?

Той здригнувся, щелепа відвисла, немов у лускунчика. Смикнувся, замугикав.

Тут тільки він збагнув, що для захожого він і сам – тихий міський маніяк, ожила воскова лялька.

– Та не бійтеся, – сказав він роздратовано, – я…

Але той, відчайдушно смикнувшись, вислизнув із пальта, так ящірка відкидає в хвилину небезпеки хвіст. Рукав пальта залишився у нього в жмені, а захожий, розвернувшись, кинувся у просвіт поміж Джеком Різником і жертвою, яку він переслідував, і зник.

Під докірливим поглядом графа Дракули він дослідив кишені пальта. Щойно куплений квиток на виставку, брудний носовичок і тютюнові крихти. Не бозна-який улов. До підкладки було вшито лейбл «Made in Turkey». Він акуратно накинув пальто на плечі нещасної жертви Дракули, вбраної в одну лишень бліду напівпрозору сорочку, що було трохи не по сезону, і вийшов. Літня білетерка вітала його, немов давнього знайомого.

– А той утік, – сказала вона, не чекаючи на питання. – Хуліган якийсь. Я і квиток продавати не хотіла, ми до п’ятої лишень… Нічого не поламав? Усе в порядку?

– У цілковитому, – сказав він, вклонився і вийшов.

До п’ятої. Отже, до «Синьої пляшки» він запізнився. Шкода.

У сквері, де люди в комбінезонах діловито монтували естраду, він зупинився й вийняв мобілу.

– Не потрібен сьогодні? Це добре, – відгукнувся крізь стукіт дощок далекий Валек, – а то я вже закопався з Костжевським. Викликів багато.

Він подумав, що Валек набиває собі ціну.

– А ця книга про Ковача?

– Сьогодні ввечері завезу. Залишу на ресепшені.

У Юзефа бетмен підлетів, спитав: «Як завжди?», улетів знов і повернувся, несучи на чорних крилах сочевичну юшку і гарячі булочки. А також чарочку з настоянкою. Він їв, спостерігаючи спалахи світла за вікном. Схоже, естраду нарешті змонтували і врубили дискотеку чи щось подібне.

– Ви не були в «Синій пляшці». Це вельми негарно.

Вейнбаум за сусіднім столиком розгортав серветку. Тростину Вейнбаум вправно підвісив на спинку сусіднього стільця.

– Я був, але раніше. Не застав вас.

– Це нікуди не годиться, – суворо сказав Вейнбаум. – Їсти треба вчасно. Все треба робити вчасно. Вам що, вже не потрібні мої консультації?

– Навпаки, – сказав він, – навпаки. Скажіть, хто б міг за мною стежити?

– Хто завгодно, – серйозно сказав Вейнбаум, – яке-небудь таємне товариство…

– Вейнбауме!

– А що, в нас тут повнісінько таємних товариств! Ви вже були в масонській ресторації? Воробкевич там обідає від п’ятої до сьомої. Зараз він у клопотах. Всерйоз зайнявся Баволем. Дружина мера, знаєте, підтримує мистецтва.

– Це похвально. І все ж таки? Як мінімум двоє. Дилетанти. Надто боязкі. Й, видима річ, обмежені в коштах.

– Це не мої люди, – швидко сказав Вейнбаум. – Мої – усі професіонали.

– Та годі вам. Ви от краще скажіть, чому… в музеї воскових фігур у жертв маніяків обличчя Яніни та Шпета. Чи я з глузду з’їхав?

– Ви були в музеї воскових фігур? – Вейнбаум був неприємно здивований. – Ви просто як турист якийсь!

– Так склалося, – сказав він суворо. – Тікав від хвоста.

– Насправді ніякої містики. – Вейнбаум потер долоньки і приступився до начиняної шийки. – Цей музей на паях робили Пашкевич і Шапіро. Обидва працювали в театрі. Пашкевич був гример і костюмер, а Шапіро – бухгалтер. І обидва ненавиділи Шпета. А Пашкевич до того ж сильно постраждав від Марти, вона його й вижила врешті-решт. А Марта була копією Яніни. Адже ви всюди бачите містику, правда ж? Знак? А, ось уже й штрудель вам несуть.

Штрудель був смачний. Як завжди.

– А закуску ви хіба брати не будете? Візьміть ковбаски. Добра ковбаска.

Продавчиня здавалася рідною сестрою білетерки з музею. У теплій хустці, накинутій на плечі, окуляри на ланцюжку лежать на широких грудях.