Мария Галина - Автохтони

Авжеж, Уїльям. Як інакше. У. Шейкспеаре. А шкода, що не Устин все ж таки. В Юстиніанової чуми був воістину імператорський розмах. Приречені цивілізації прикидають різні лики смерті. Божевільних диктаторів. Варварів. Епідемії. Ось ця пасуватиме. І ця теж. А якщо прикласти одну до іншої? О, ось це підійде.

– Не сподобався сандвіч?

– Ні, що ви, – сказав він, – дуже смачно. Скажіть Вейнбауму, я підійду. І так, ще кави, будь ласка. І порахуйте відразу. І, до речі, де поблизу можна зробити ксерокопію?

– А де піде матеріал?

Вітольд був у тому ж замшевому піджаку. Щось на кшталт однострою, але для митця-нонконформіста.

– У журналі «Театр».

– А можна ваше посвідчення подивитися?

– Я фрілансер. Готую огляд кращих провінційних постанов.

Він навмисне сказав «провінційних», щоб уразити Вітольда. Вітольд очікувано уразився.

– Що значить провінційна? В якому сенсі провінційна? Ось не треба цього імперського снобізму. Мистецтво маргінальне за визначенням. А коли? Коли вийде?

– До літа, я гадаю.

– До того часу я вже здохну.

А Вітольд старший, ніж здається. Вітольд виглядав як людина, яка втомилася чекати слави, любові та грошей. Спочатку думаєш, що ось-ось, ще одне зусилля, і все само собою впаде у руки, і кожного разу заповітна мета виявляється трохи ближчою, ну ще разок, ще зусилля, а потім ти раз, і старий, але намагаєшся виглядати молодим, бо медіа-бізнес не любить старих, а якщо і терпить, то лише патріархів, уже успішних, які вже відбулися, віщають, і ти не жінка, яка може зробити собі підтяжки, і гіалуронку, і пілінг, й ліфтинг, ти мужик, ну або хочеш здаватися мужиком, і тоді ти качаєш прес, і робиш масаж обличчя щоранку, і навіть, можливо, сам собі фарбуєш волосся, і кидаєш палити, а потім знову починаєш, тому що – а хай йому грець.

– Скажіть, – Вітольд із силою потер обличчя долонями, через що шкіра на щоках різко поїхала вгору, потім униз, – а ось ця… ваша ідея щодо Іоланти та монстрів? Фінал цей… із надяганням потворних масок. Ви його ще кому-небудь пропонували? Казали комусь?

Із зали донеслося притишене: «Я не буду це співати! Так співати не буду, ні! Нехай Вітольд підійде! Що я йому як хлопчик!»

– Ні, що ви.

– Я б хотів… спробувати. Зробити наче б два фінали. Один наче б луна іншого. Можна пустити наче б проекцією. Або чергувати. Сьогодні – так, а на наступному прогоні – так. Мені здається, це було б цікаво. І по-новаторському. Два варіанти. Як ви гадаєте? Якщо ви, звісно…

Вітольду було незручно, і Вітольд говорив «наче б» частіше, ніж треба.

– Дарую, – сказав він. – Ні, справді. Буду щиро радий, якщо моя скромна порада… Коротше, на здоров’я. У мене, до речі, з’явилася одна ідея, знаєте, певний такий задум…

Вітольд зазирнув йому у вічі. Чимось Вітольд нагадував собаку, колись молодого, допитливого, а зараз варгатого, з відвислими нижніми повіками, розгубленого через незрозумілість навколишнього світу.

– Відновити одну нашумілу постановку. Я вам казав, пам’ятаєте? На початку двадцятих…

Вітольд не пам’ятав, але це було неважливо. Тим більше, він і не казав.

– Там сценографію ставив сам Претор. Я ось подумав, якби хтось узявся реконструювати її… Могло б прозвучати, знаєте. Знаковий такий проект.

Люди штибу Вітольда люблять слово «проект». І слово «знаковий».

– Ну-у, не знаю. – Вітольд задумливо похитав варгами. – Реконструкція? Навіщо?

– Зараз це актуально. І преса любить. Там, до речі, ескізи до декорацій робив Баволь, а його Воробкевич зараз розкручує…

– Ах, Воробкевич!

З кислого обличчя Вітольда було зрозуміло, наскільки схвальної він думки про Воробкевича.

– І Валевська там співала. Я думаю, Яніна погодилася б… І лібрето вдалося роздобути. Автентичне. Тільки з партитурою проблема. Партитуру писав Ковач, але вона зникла. Я думаю, тут є молоді таланти. Замовити комусь стилізацію, із присвятою Ковачу. Хто міг би, як ви вважаєте?

– Гадки не маю, – сказав Вітольд, – тим більше на які, перепрошую, кошти? Чи ви спонсоруєте? Я робив довідки, ви ж у хостелі живете.

– Я хотів роздивитися. Не привертаючи уваги.

– Якщо з партитурою проблема, то й казати нема про що! – Вітольд похитав головою, немов відганяючи муху. – Ви ж «Іоланту» слухали? Слова – ніщо. Музика – все. Голос та музика, ось чаклунство, тонке чаклунство, ось – опера! Я навіть більше скажу – що дурніший текст, то краще. Розумний текст відволікає. Людина намагається вникнути в зміст. А кому потрібен зміст? Потрібна музика. Вібрації. Послухайте, мені треба йти. Вони там усі почубляться без мене. Вони, здається, вже чубляться.