Мария Галина - Автохтони

– Ви все ж таки погортайте у вільний час, – сказав він у замшеву спину, що віддалялася.

– У вільний час – звісно! – крикнув Вітольд, не обернувшись.

Тільки-но він опинився на вулиці, в нього вистрелили з хлопавки. Він обтрусився, але кольорові кружальця липнули до мокрої куртки. От прокляття.

Народу ще побільшало, на розі недавній жебрак або його двійник цілився у перехожих розтрубом грамофона. Він прислухався. Кармен. Цікаво, хто співає?

Біля вітрини із багатоярусними тортами він зупинився, щоб допомогти своєму відображенню обтрусити різнокольоровий папір. Людина на іншому боці вулички зупинилася теж і почала роздивлятися важкі порцелянові ступки у вітрині аптеки навпроти. Він бачив лише спину в сірому і непевну пляму обличчя, яке плавало посеред висушених жмутами трав і пузатих слоїків, тоді як його власне плавало посеред марципанових троянд, зацукрованих фруктів і безешних лебедів. Мабуть, муляжі, навряд чи хтось купує такі торти. Хоча он там, на шинквасі, теж височіє кремова вежа.

Він вивертався поміж стрічними, не спускаючи з уваги людину в сірому, яка на тому боці вулиці наздогнала групу японців, цих невтомних ловців світла у всьому своєму важкому озброєнні, зробив спробу загубитися поміж ними, але марну – вони щохвилини зупинялися, наводили свої об’єктиви, і він змушений був рушити далі, сам по собі…

У скверику біля фігурної лави, мокрої і через те порожньої, він зупинився, поставив ногу на мережану, в завитках огорожу і зробив вигляд, що зав’язує шнурка, який розв’язався. Банально, але що поробиш.

Так, сірий теж зупинився, а там, за ним, здається, зупинився ще один. От і маєш!

Він рушив далі, позираючи навсібіч. Кондитерська. Повно народу. Піцерія. Повно народу. Сувенірна крамниця. Теж. Ні, не годиться. Еге ж, ось. Він демонстративно повільно відчинив важкі двері й увійшов до вестибюля.

– Що, зачинено?

– Заміна експозиції, – поважно сказала жінка за столиком. Вона була у шалику й в окулярах на ланцюжку.

– А коли відчиниться?

– За два тижні, – сказала жінка невпевнено.

– А скажіть, у вас у колекції є такий Баволь? Кароль Баволь?

– Хто?

Він правильно пішов до Воробкевича. Від музейників жодного пуття.

– А там що? Он за тими дверима?

– Виставка воскових фігур, – сказала білетерка з очевидною відразою. – Знамениті вбивці, катування… Місцеві легенди.

Він прислухався, чи не грюкнуть вхідні двері. Напевно, чекають, коли він вийде. Знають, що музей зачинено, хоча таблички ніякої немає.

– А фігури відчинені? Хто продає квитки? Ви?

– Я, – сумно сказала жінка, – заждіть, зараз увімкну підсвічування.

Він дивився, як вона, перехиляючись, наче качка, йде геть у темряву. Пухова хустка в неї була обмотана довкола талії і зав’язана вузлом на попереку.

– Ну ось, можете йти. Тільки вам, напевно, не сподобається.

– Навпаки, – сказав він, – що ви. Навпаки.

У воскових фігурах самих по собі є щось моторошне. У будь-яких подобизнах людини є. Недарма існує повнісінько історій про невинну з вигляду ляльку-вбивцю. Втім, тут вбивці безсоромно виставляли себе напоказ. Граф Дракула у старовинному жупані лиховісно шкірився, оголивши закривавлені ікла. Дракула й справді так виглядав? Він ніби пам’ятав його портрет, граф як граф. Жертва графа, тендітна чорнокоса дівчина з розширеними від жаху зіницями, була дуже схожа на Яніну. Хіба що в Яніни не було таких подряпин на білій шиї. Джек Різник, укутаний в плащ, крався за розв’язною повією. Капелюха насунуто на обличчя, ніж у скоцюрбленій руці. Графиня Баторі розкошувала у кривавій ванні. Поряд в обіймах «залізної діви» знемагала чергова жертва. Віра Ренці сиділа в глибокому фотелі в оточенні цинкових трун із піднятими вічками. Все ж таки мадяри безбашенні люди. А де в нас Жиль де Рец? Ага, ось. У кожній людині ховається маніяк. Інакше ми б не відвідували такого штибу закладів.

Він прислухався. Нікого, крім воскових персон, які проводжали його мутними очима. А що як оживуть, зрушать із місць, оточать його з усіх боків… О, а це що?

Величезний вовк із закривавленою пащею, лапа на розшматованих грудях нещасної жертви… жертва цього разу чоловічої статі, руки-ноги безпорадно розкинуті, роздерте горло безсоромно оголює жили та хрящі. Обличчя нещасного, вбраного в мисливський костюм, закинуто, очі вибалушені, риси спотворені останньою мукою. Табличка свідчила, що тут представлена сцена нападу вовка-перевертня на єгеря його милості курфюрста.