Мария Галина - Автохтони

Він відрахував купюри. Курча прийняло їх, кумедно ворушачи пальцями в обрізаних вовняних рукавичках. Перерахувало. У кого ще він бачив такі рукавички?

– А скажіть… можливо, є щось ще? На кшталт цього? У цього вашого. Як ви сказали, його звуть? Антон Іванович?

– Я не говорив! – Курча відбігло убік, загрібаючи бруднуватими черевиками і забризкуючи розстелені на землі квадратики пластику та церати з уламками темпоральної катастрофи. – Я нічого не говорив! Ви хочете мене підловити! Він хоче мене підловити. Немає в мене більше нічого! Немає! Й не буде!

– Та не збирався я вас підловлювати, – сказав він із досадою, хоча, звісно, він саме що збирався. Звідки, до речі, виплив цей Антон Іванович? З яких вирів?

– Він бреше! – закричала людина-курча так голосно, що стали обертатися вже й випадкові перехожі, й притому тицяла в його бік блідим пальцем. – Бреше! Бреше!

– Пішов ти, – сказав він проникливо і додав, куди саме. – Псих. Припадочний.

Товстий голуб, наляканий криками людини-курчати, спурхнув із гребеня стіни і плюхнувся на брудну, забрьохану по краях відбитками підошов церату зі старими книгами та журналами. Брокгаузъ та Єфронъ. Том третій, вісімнадцятий, шістдесят дев’ятий. Стругацькі. Населений острів. Шістдесят дев’ятий рік. Рамочка. Колись він довго шукав, от прикрість. Гайдар. Школа. Доля барабанщика. Ян Флемінг. Операція «Грім». Шпигуни, довкола самі шпигуни.

Сусід курчати, в мисливському капелюшку з вухами і старому драповому пальті, про всяк випадок почав запихати до розкритого портфеля свої монетки та значки. Тільки той, що з єврейською атрибутикою, стояв, дивлячись у простір байдужими очима.

Ліотарова шоколадниця принесла каву і склянку з водою. Печенька сьогодні була у формі півмісяця. А вчора начебто зірочкою.

– Так, і ще гарячий сендвіч.

– Вже нагріваю. Адже ви з гострим сиром любите?

– З гострим. Скажіть, а Вейнбаум буде?

– Аякже ж. Як завжди. А Марек трохи раніше, він до гри любить перехилити келишок.

Кругла дупця в неї акуратно окреслювалася під нарочито простою коричневою сукнею… Напівчерниця-напівблудниця. Мрія чоловіків. Особливо немолодих чоловіків. Хто тепер каже «перехилити келишок»? Їх що, спеціально навчають?

Він виклав альманах на столик, обережно розгорнув. Березень, 1922. Типографія Нахмансона. Той самий Нахмансон? Навряд чи. З чого б це інженерові-путійцю тримати типографію? Може, родич? Ляпідарне оформлення. Мінімалізм. І поганий папір. І так… ось вона, Ніна Корш.

Чому від чоловічої особи? Заповнення ритмічної лакуни, баґ, а не фіча, могла б написати, мені наснився, нічого б не втратила… А до чого тут блакитна чашка? Бувають же такі дивні пробої. А ось іще, із присвятою У. В.

Ніна Корш, судячи з усього, була так собі поет, непоганий версифікатор і схильна до містики.

Він підвів голову. До нього плив сандвіч, та ще й здоровезний.

– Дякую. Скажіть, а давно ви тут працюєте?

Пухкенька, біло-рожева, зі зворушливою дитячою округлістю щік і носиком-п’яточкою. Не красуня, ні, але немовби її спеціально виростили у пробірці для такого ось закладу.

– Від самого відкриття.

Зубки в неї були дрібні та рівні, як зернятка.

– А давно вона відкрилася?

– У сімнадцятому столітті. Відразу після турецької облоги. Турки стояли під самими стінами, й ось тоді один хоробрий, але бідний шляхтич…

– Дякую, – сказав він, – цю історію я вже знаю.

Сандвіч був смачний.

Він акуратно витер кожен палець об серветку і знов повернувся до альманаху. Всі вони були тут. Баволь, виявляється, ще й письменник. Оповідання «У будинку скорботи». Батько був заарештований за борги і збожеволів. Мати сконала від жалю, як вони легко помирали, засмутився і ба-бах – помер! Донька… ага, донька закохалася в мерзотника, віддалася йому, а він, мерзотник, продав її у дім розпусти. Добра основа для мильної опери, але, мабуть, не вистачає брата-месника… Ні-ні, ось і брат-месник. От так Баволь! А ось… ну звісно.

«Прощавай, мій ніжний! Усе, що робив я, це для тебе єдиного. Хіба хтось може з тобою зрівнятися? Дурні, вони називають тебе тираном, що з них узяти, які не знали оцього щастя – тіло твоє золоте плекати, пестити, разом з тобою ширяти на висотах, що їм недосяжні, так прийми ж смерть мою, негідну оцю офіру, золотий мій хлопчику, недосяжний, безсердний».