Мария Галина - Автохтони

Хлопчик Гітон, коханий Петронія: Всі говорять про тирана, пане мій. Про що б не йшлося, всі ви врешті-решт починаєте говорити про тирана. Чому ніхто не говорить про кохання?

Петроній: Мій любий солодкий друже, кохання – покривало майї, вигадка, за допомогою якої світські хлюсти зваблюють простачок.

Хлопчик Гітон: Я гадав, ти мене кохаєш. Ти не раз говорив… І подивись, оці ось браслети! Хто, як не ти, вдягнув їх мені на зап’ястки? Ти говорив, вони безцінної роботи. Говорив, на них можна купити маєток.

Петроній (голосно): Я обдурив тебе. Вони нічого не варті. Щодо кохання, то хто б, тебе зустрівши, не запалився б, але це, мій солодкий, хіть, а не кохання. Поглянь на тварин – спаровуються з жагою, опісля йдуть у різні боки чи, гірше того, в смертельній сходяться бійці.

Хлопчик Гітон: Ми не тварини. Розум нам дали боги, щоб кохати. А інакше на що він потрібен? Щоб із коханим розділяти його дні талану, щоб із коханим опісля піти у вигнання. Кожного ранку, варто розплющити очі, славлю богів за те, що тебе побачу. Не йди один, я благаю, шлях цей…

Петроній: Серце моє…

Хлопчик Гітон: …страшний і для найсміливіших. Разом підемо. Ти ж брешеш, що не кохаєш, тільки для того…

Петроній: Щоб ти, мій друже, не плакав.

Хлопчик Гітон: Навіщо, ах, навіщо ти оббрехав мене у своєму дурному Сатириконі. Мовляв, я покинув тебе, проміняв на твого дружка, ще й насміявся тобі в обличчя. Що тепер подумають про мене люди, коли ми разом попливемо в одному човні темним морем, головами на Захід?

Петроній: Через те, що занадто боявся тебе втратити. Простіше було вигадати, що ти підступний та жорстокий, що ти дивишся на сторону, що хто завгодно з моїх дружків може відбити тебе, варто лишень повабити. Це було легше, ніж визнати, що ти був для мене всім – і сином, і другом, і коханим… Як би я тоді пережив втрату?

Хлопчик Гітон: Про яку втрату ти говориш? Я тебе ніколи не полишу.

Петроній : Я обдурив тебе двічі, милий мій. За ці браслети ти й справді можеш придбати… зажди… чим це вони забруднені? Плутон тебе бери, навіщо ти це зробив?

Хлопчик Гітон : Я ж сказав, що не полишу тебе.

Напевно, прибиральниця, яка дбала про музейну частину особняка, заразом прибирала і в кімнатах нагорі. Сюди ж вона, схоже, не допускала нікого. Це й була її справжня домівка. Її гніздо, її нора. А в особняку на Варшавській і справді так, декорації.

Ватяні кружальця із залишками гриму, щось біле, розсипне, чи то пудра, чи то тальк (він був подумав, кокаїн, але ні), висохлі балончики з-під туші, масні – з-під помади, якісь олівці, пензлики, порожній тюбик з-під тонального крему, ще один, повний… із жовтою маслянистою наліпкою. Це все – для однієї жінки? Пилочка, лак. Темно-вишневий. Рідина для зняття лаку. Ватяне кружальце із засохлими плямами лаку. Ще лак, яскраво-червоний. Порожній слоїк з-під лаку.

Він висунув шухляду піддзеркального столика. Зжужмлені панчохи, чорні, тоненькі, без шва, коли він потягнув, нитка зачепилася за задирку всередині шухляди, безшелесно лопнула, по чорному, тонкому побігла доріжка. Отже ж зараза. Пригорща дешевої біжутерії, флакон із-під парфумів. Passion. Дорогі парфуми. І нічого спільного із запахом моху та лаванди. І мокрої землі.

Світлина. Кольорова, але стара, з тих, де червоне стає зеленувато-коричневим. Немолода жінка з гострим підборіддям і жорсткими чорними очима поряд із маленькою чорноокою дівчинкою. Капелюшок, пальто у талію. Тканина «гусячі лапки». Знову, здається, входить у моду. У дівчинки стрижка-каре, темна сукня, ошатний білий комірчик. Марта з Яніною? Марта з Маргаритою? У цих Валевських не розбереш. Він перегорнув світлину. Дати немає, шкода.

Задзвонив телефон.

Він здригнувся, роздратовано ляскаючи себе по кишенях, потім згадав, потім роззирнувся. Звук ішов з боку важкого оксамитового халата, накинутого на спинку стільця. Він обмацував м’які бганки, з кожною миттю усе квапливіше. Він упізнав рінґтон.

– Так, – сказав він поквапно, – так.

А раптом хтось стоїть біля дверей, прислухається? Треба було скинути дзвінок.

– Що ви там порпаєтеся? Йдіть скоріше.

– Хто це говорить?

– Неважливо. Що ви там забули, в театрі?

– Припиніть мене розігрувати, – сказав він сердито. – І взагалі. З ким це я розмовляю?

Відбій.

Він тоді впустив телефон, буквально біля хвіртки, ну так. А вона підібрала. Чому тягала з собою? Хотіла йому повернути? Сподівалася, що він прийде її послухати? Ну, звісно. І пхнула до кишені халата, а там час виходити на сцену?