Мария Галина - Автохтони

За спиною гриміли оплески. Рівно, злагоджено, наче била в долоні одна велика істота. Люди, які пахли пудрою та лаком, снували сюди-туди, обличчя чоловіків були м’яті, немовби жмакані, у мішечках і зморщечках; за жінками майоріли на плічках повітряні шати, немовби привиди, які переслідують костюмерок…

– Це ви мені? Як мило. Далебі ж, як мило!

Вона не стала перевдягатися, стояла в цьому своєму струмливому, лише накинула на плечі щось норкове, м’яке, пухнасте. Як називається ця штука? Палантин? Манто?

– Зачарований вашим мистецтвом, – сказав він.

– Як мило, – повторила вона недбало. Розширені очі, світла тоненька оболонка райдужки навкруги величезної чорної зіниці, кільцеве сонячне затемнення… Сліпе обличчя, реагуюче не на світло, а на звук, на голос, на музичну фразу… Ну звісно, Іоланта. Або Цариця Ночі.

Згорнуті тугі бутони торкалися ніжних щік і маленького твердого підборіддя, наче присоски дивоглядної істоти.

– Як вас звуть, невідомий шанувальнику?

Вона не впізнала його.

– Ці квіти… – Вона повернула до нього своє сліпе обличчя, звела темні брови. – Колись я їх любила. Колись дуже давно. Не тепер. Тепер вони… немов холодний мармур, ах, цей мармур…

Вона затнулася, троянди все цілували її холодними блідими губами. Від неї пахло лавандою та мохом… Запах був такий сильний, що перекривав запах троянд, пудри, театрального гриму. Лаванда – це через шубу, певно. Міль не любить лаванди.

– Жалобні квіти, – сказала вона й зовсім заплющила очі. Повіки в неї були як пелюстки цих троянд: білі, опуклі й із зеленуватими прожилками.

Погана акторка, подумав він. Переграє.

– А ви знаєте, ходять чутки, що Марта зовсім не була донькою Валевської. Що вона була самозванкою. Хотіла видурити особняк ще до війни, але не вийшло.

– Що?

Білі повіки розкрилися, немов надкрилля нічного метелика, і вона втупилася в нього величезними нерухомими очима.

– Хто вам це сказав? Хто вам сказав таке… таку…

Зморшка між бровами стала глибшою, маленький рот стулився…

– А! – видихнула вона нарешті. – Я знаю! Це він, він. Мені говорили, ви з ним зустрічалися. Цей жахливий старий! Як ви могли йому повірити, це страшна, страшна людина!

– Страшна? Незавадний старий пліткар.

А на ній же напевно мереживний пояс із гумками і той самий чорний мереживний ліфчик, який їй зовсім, ну зовсім не потрібен… Біле тіло, випнуті тазові кістки, плаский живіт, чорне мереживо…

Самиця богомола, нагадав він собі, феромони, нічого більше. Може, вона ними напахується, феромонами? Є ж такі парфуми.

– Незавадний? – захитала головою, волосся розсипалося, впало вздовж обличчя, чорне, гладеньке. – А ви знаєте, ким він був за німців?

– Сидів у гетто.

– Це він так сказав? – Розширені очі дивилися знизу вгору, вона часто-часто дихала, метелик дихання тріпотів біля його щоки. – Він – у гетто?

– Ну звісно. Адже він єврей.

– Він? Він німець! І ніякий він не Вейнбаум. Він убив справжнього Вейнбаума, ви не знали? Служив у каральному загоні. Й в нього був вальтер, який стріляв срібними кулями, тільки срібними кулями. Знаєте, яке в нього було прізвисько? Метатрон!

– А я думав, Ван Хельсінг. Облиште, Яніно. Все ви вигадуєте.

Треба ж, Метатрон. Тьху ти. Дешевінь. Трилер категорії С. Есесівець-садист, катування бормашиною… Він уявив собі елегантного, в чорній шкірі, Вейнбаума, отакого собі непереможного Штірліця, і придушив смішок.

– Він мене ненавидить. Ненавидить!

– Яніно, ну з чого ви узяли? І взагалі – ну як міг Вейнбаум бути карателем? Він що, невмирущий? Усе скінчилося, Яніно. Все давно скінчилося.

Зараз спитає, який нині рік. І прикладе руку до лоба. І похитнеться. Але вона, навпаки, випросталася, задерла гостре підборіддя…

– Мені час йти, – сказала сухо.

Відступила на крок. Розімкнула руки. Троянди посипалися на підлогу. Акуратно наступила ногою на ніжний білий бутон. Лакова лодочка, високий гострий каблук.

– Дозвольте, я вас проведу.

– Ні-ні, мені час йти. На мене чекають. Ті, хто в сухих садах і гаях холодних кружляє у пітьмі на м’яких безшелесних крилах. Сірі сови…

– Уй-юй! – сказав він несподівано для себе. – Ох, пробачте!

Вона замовкла і кліпнула білими повіками, опушеними вузькою оксамитовою смужкою м’яких вій. Сова, та й годі. Ніжна до того ж. Дурепа, яка загралася. Срібні кулі, треба ж. Але ж і справді, яка співачка! Яка Цариця Ночі! Непідробна Цариця Ночі.

Він стояв у порожньому коридорі, розтоптані переламані квіти лежали на вибитому паркеті, грюкнули двері гримувальні, хтось пройшов далі коридором, кроки затихли, світло спалахнуло, згасло…