Мария Галина - Автохтони

– Так що ж виходить, вона мене використовує втемну, Яніна? Але… навіщо?

– Втемну, – пробуркотів Вейнбаум, – красиве слово. І звісно, глибоко огидне вам, людині світла…

Порив вітру з ледь прочинених дверей здмухнув зі столу витинану серветку, але язички свічок у своїх склянках не ворухнулися, немов застигнувши в патоці часу.

– Вейнбауме, хто ви?

– А ви? – у свою чергу спитав Вейнбаум.

Обличчя у Вейнбаума було точнісінько як у Марека. Обличчя, яке потонуло у давніх тінях. Вейнбаум допив свою каву і сидів нерухомо, ледь нахиливши чашку, вдивляючись у стікаючу кавову гущу, немов намагаючись щось розгледіти в її патьоках.

– Ви до Юзефа?

– Ні, до театру. Треба ж якось долучитися. У Юзефа я вже був.

– Це ви даремно, – суворо сказав Вейнбаум, – їсти треба у точно визначений час. Ось я їм у точно визначений час, і подивіться на мене.

Він посміхнувся.

– Я виправлюся. Чесне слово.

– Ви мені подобаєтеся, – сказав Вейнбаум, – ви приємний юнак. Тому послухайте старого, облиште це.

– Що – це? – перепитав він.

– Принаймні будьте обережні, – сказав Вейнбаум.

Виходячи, він обернувся. Таємний портал до гном’ячих підземних палат. Віск, золото й імла. Вогняні павутинки свічкових язичків. Вересовий мед, солодка отрута нерухомого часу.

Мокрою бруківкою процокав білий кінь. Дівчина із зеленим волоссям, проходячи повз, мимохідь махнула рукою, кинувши у нього легку стрічку, що розгорталася й тріпотіла на льоту. Серпантин. Нескінченне свято, нескінченні гарячкові веселощі на золотавому п’ятачку світла, а навкруги холод і темрява… На ратушній площі облиті холодним ртутним світлом люди в комбінезонах діловито заштовхували в пащі фургончиків оберемки квітів. Жадібні тугі бутони білих руж, безсоромні вагіни багряних… рожеві ружі (тавтологія, так) наче кремові прикраси на весільному торті. Цинкові цеберки були такого ж кольору, що й бузково-сіре небо над темними дахами.

– Ви б раніше думали! Адже згортаємося вже.

Похмурий неголений чоловік у мокрому фартусі відрахував йому дюжину білих троянд. Троянди були мокрі й кололися.

– Раніше я був на цвинтарі, – сказав він зловісно і задля переконливості зобразив мертвий вищир.

– Теж мені, налякали їжака голою дупою. – Похмурий чоловік повернув йому мокру решту. – Куди, ви думаєте, я все це відвезу? А вранці вінки возив.

– Популярне, я дивлюся, місце цей ваш цвинтар.

– Ще б пак. Такі люди лежать. А це ви куди квіти? На могилу Валевської?

– Ні, до театру.

– А, ну звісно. Вона співає сьогодні, – сказав похмурий чоловік, – тільки ви запізнилися трохи. От-от почнеться другий акт.

– Це нічого. – Він перехопив зручніше довгі кілкі стеблини. – Це нічого.

Театр був уже не торт, авжеж… Театр був музична скринька, чарівна скринька з вогнями та музикою всередині. Він діловито пройшов повз білетерку, спізнілий меломан, який вибіг в антракті за букетом для свого кумира. О так, він не став пхати номерок гардеробникові, він вибіг без нічого, натхнений летючою музикою, – на подвиг, на велику звитягу, на відважну, самогубну справу.

Куртку він завчасно згорнув і сховав у сумку.

Він злетів мармуровими сходами, і «Марш жерців» котився йому назустріч.

Давали «Чарівну флейту». Зала була повною. Яніна була прекрасна. Вона з легкістю брала верхнє фа третьої октави. Вона була грізна й розкішна. Вона була в синьому, і чорному, й срібному. Вона вібрувала білим горлом.

Він стояв у боковому проході, букет коловся, заважав йому плескати, але він усе одно плескав, поки на нього не шикнула білетерка.

– Чоловіче, сядьте заради бога, – сказала білетерка сердито, – є ж приставні місця.

На приставному стільці він, однак, сидів недовго, стілець був незручний, букет усе одно коловся, але умістити букет поряд ніяк не вдавалося, троянди розсип а лися і падали, й він, зігнувшись, збирав їх знову в зелену, білу мокру купу. Ледве дочекавшись фінального виходу, він встав і, так само притискаючи букет до грудей, вислизнув із зали.

Театр, з огляду на свою природу, місце чарівне, погрожуюче просторово-часовими пастками і смертельними щелепами еротичних капканів; недаремно театр так люблять привиди, вбивці-маніяки й автори детективів. Вбивця ховається під личиною, знаряддя вбивства зникає поміж реквізиту. І, звичайно, лабіринти, комірчини, прикомірки, задвірки, поворотне коло, дивні механізми, пильний реквізит… Линви, колосники… Зворотний бік світу. Зворотній бік свята.