Мария Галина - Автохтони

Дівчина, схожа на шоколадницю Ліотара, посміхнулася і, не питаючи, сервірувала каву. На блюдечку примостилося зворушливе печивце. Пахло просмаженою кавою, свічковим воском, паленим цукром…

Марек за шахівницею сидів нерухомо. Не статуя навіть, а кам’яна баба, сіра, пласколиця, сточена всіма вітрами часу. В зморшках застрягли тіні.

Після цвинтаря живим завжди хочеться їсти, це захисна реакція організму. А може, там і справді є щось, що витягує всі сили. Недаремно поки одні родичі стоять біля розверстої ями, інші там, вдома, гарячково кришать овочі на салат…

– Скажіть, а можна щось гаряче? Сандвіч?

– Так, авжеж.

У неї були милі ямочки. І вся вона була така… солоденька. Глазурована…

– І якнайгостріше. Гострий сир, кетчуп.

Вона кивнула і рушила геть, гузничка спокусливо круглилася. Несучасний тип. Але дуже привабливий.

Вейнбаум із розумінням покивав.

– Я так розумію, вона справила на вас певне враження.

– Хто?

– Ну-ну, не треба прикидатися. Ви ж були в особняку.

– Ах, Яніна! Скажіть, тут усе про всіх знають?

– Авжеж. А як інакше. Ви відвідали особняк і залишилися втішеним з того.

– Не те щоб втішеним, – обережно зазначив він, – скоріше, задоволеним.

Прозвучало двозначно.

– Гадаю, вона була у піднесенні. Вона буває дуже переконливою. Коли у піднесенні. Ви й справді повірили? Зізнайтеся, ну хоч на хвилиночку.

– У що?

– Що вона та сама Валевська.

Вейнбаум дивився йому просто в обличчя, очі у Вейнбаума були черепашачі, нерухомі, з червоними, без вій повіками.

– Це цілком в її дусі. Справити враження. Приголомшити. Істеричка, чесно кажучи. І мати її була такою ж істеричкою… Вся ця історія з італійським тенором…

– Ні?

– Звісно, ні. Поїхала до Москви з якимось… Там, здається, спилася. Чи сторчалася. Й бабця її була істеричкою. Авантюристкою та істеричкою. Я її знав, Марту. Її, скажімо так, усе місто знало, причому доволі близько.

Вейнбаум зітхнув.

– Між нами. Ходили чутки, що вона зовсім не донька Валевської.

– Перепрошую?

Марек сидів так само нерухомо, повернувши занурене в тінь обличчя до трохи прочинених вхідних дверей.

– Дівчинка з малоліття навчається в швейцарському пансіоні. Після смерті матері, в тридцять дев’ятому, з’являється тут. Їй, здається, чотирнадцять, а виглядає вона на всі шістнадцять. Дебела, доросла діваха. І дуже, дуже моторна. Хто її взагалі може упізнати? Мати в могилі, батька розстріляли.

– Гадаєте, самозванка?

– Чому ні? Валевські-Нахмансони були дуже заможними людьми, мало сенс ризикнути. Хто ж знав, що так воно все обернеться? Що ніякого спадку, націоналізація, війна, еміграція…

– А де в такому разі справжня Марта?

– Може, загинула під час війни. Може, щасливо вийшла заміж і померла в поважному віці у своєму ліжку. Швейцарія все ж таки нейтральна країна. Або, ну вже зовсім як у романах, ця заманила справжню Марту кудись у гори і там вбила. Щоб напевне.

– А знаєте, в мене була інша теорія.

– Авжеж. – Старий кивнув плямистою головою. Шкіра на черепі ворушилася і морщилася наче сама по собі. – Вона повстала з могили, стріпонулася, пообтрушувалася та видала себе за власну дочку. А потім – за власну онуку. Ну й так далі. Скажіть, ви дійсно такий довірливий? Безсмертна Валевська, авжеж, авжеж. Чорна вдова. Сара з Мідії. Ні, Сара жила на Празькій. Колишній Пролетарській. Колишній знову ж таки Празькій. Не на Варшавській, на Празькій. У будь-якому разі, в путівнику так написано. Сара з Мідії, невситима, яка вбивала своїх чоловіків. І ось кімнати в будинку знімає відомий гінеколог, учень Фройда. І він, певна річ, дуже, дуже стійкий до жіночих чар. І Сара, звісно, від незадоволеної пристрасті старішає й згасає на очах. Вона, розумієте, була присвячена Ашмодею, наша Сара, а він, як відомо, харчується еманаціями людської хіті.

– Я знаю цю історію.

– Ну, якщо не Сара, сама Ліліт. Яка літає в темних покоях, приходить уночі. Так, наша Яніна непогано попрацювала над роллю. Докидає, фігурально висловлюючись, дров до цієї ватри. Липових, але їй не звикати. А хто вас возив на цвинтар? Валек? Який історик? Яніна йому приплачує, ви знали?

– Я міг сісти до будь-якої іншої таксівки…

– Це навряд. Ви як таксівку замовляли? Зателефонували диспетчерові, вірно? Так от, усі замовлення, пов’язані з особняком на Варшавській, отримує Валек. Валевські дуже щільно працюють із людьми. До речі, як ви гадаєте, хто підписав висновок про те, що Ерделі, ну, той, що висіть в особняку на Варшавській, справжній? Шпет, Воробкевич і ще якийсь музейник.