Мария Галина - Автохтони

– Не дивно, – сказав Шпет у кімнаті, яка пахла пудрою, пилом і сухими квітами. – Неабияка жінка. І дуже, дуже непоганий голос. Добрий діапазон. Розкутість. Енергія.

Останні слова Шпет вимовив трохи по-інакшому. Сухувата, коректна оцінка знавця.

– Так, я чув її на репетиції. А вона… адекватна?

– З дивацтвами, – інтимно сказав Шпет. – Уявляє себе нібито втіленням Магдалени Валевської. Каже, поділяє її спогади. Магдалена загинула трагічно, не реалізувалася повною мірою і доручила їй, розумієте? Артистична натура, до того ж це допомагає…

– Виокремитися? Подати себе?

– Перевтілюватися, – поправив Шпет. – Це ж династія. Дуже обдаровані. Маргарита поїхала зовсім молодою, не розкрившись, але я непогано, дуже непогано знав Марту. Сильна жінка. І досить… приваблива.

Голос Шпета знов став оксамитовим.

– Особлива магія, особлива чарівність… А як вона варила каву!

– Так, – погодився він, – її кава – це щось особливе. Дякую вам ще раз. Дуже дякую. Ви дозволите звертатися до вас у міру потреби? По консультацію?

– Авжеж, мій юний друже, – сказав Шпет розкішним оксамитовим голосом, – авжеж.

Бетмен намалювався за спиною, натякаючи, що сочевична юшка вже подана. І холоне.

– Ще один дзвінок. Короткий. До речі, а де Вейнбаум? Щось я його не бачу.

– Вейнбаум буде тут за сорок п’ять хвилин, – сказав бетмен, не дивлячись на годинник. Може, бетмен і справді не людина?

– Боюсь, я його не дочекаюся. Ну, передайте йому привіт. Від мене. Він знає.

Бетмен кивнув і вже збирався летіти на своїх чорних крилах, коли він спитав:

– Пробачте, а ви… єврей?

– На роботі – єврей, – відповів бетмен.

Візитівка знайшлася в гаманці. Добре, що гаманець на місці. Мобіли шкода. Втім, раніше всі жили без мобіли – і нічого. І потім, завжди можна купити нову.

– Слухаю вас, – діловито сказали в слухавці.

– Ви мене вчора підвозили на Варшавську. Ще говорили про гномон, пам’ятаєте? Ви зараз вільні?

– За п’ять хвилин звільнюся. Куди під’їжджати?

– До Юзефа. Це…

– Я знаю, де це. Ви все ж таки надумали подивитися гномон?

– Не зовсім, – сказав він.

Вершник Луцій Анней Мела: Легковажні розмови… Я й сам радий славити їх, немов би в цьому криється якась особлива звитяга – вести легкі, не зобов’язальні розмови поміж суцільної наруги і розпусти, поміж наклепів вірних і зради ближніх, у байдужому очікуванні власної загибелі. Ти сказав би, мій друже, що, власне, це і є наше життя, позаяк кінець його відомий всім нам… і ми на шляху до цього невідворотного кінця розповідаємо одне одному утішне, аби прикрасити очікування. Ну ось, я міг би оповісти тобі кумедну історію про одного добродія, який у місячну ніч поспішає крізь цвинтар до своєї коханої, і позаяк на нічних вулицях небезпечно, винаймає собі у супровід солдата на ім’я Гай…

Петроній: Здоровезного, як Орк?

Вершник Луцій Анней Мела: Ти правий, друже мій, здоровезного, як Орк… І ось, посеред могильних брил та кипарисів, посеред місячних тіней супровідник нашого героя раптом, буквально ні з того ні з сього, зупиняється, скидає з себе одяг, сечить довкруж нього, обертається вовком і втікає в ліс. Герой тим часом, переляканий до нестями, поспішає, тим не менш, нічними пустириськами до своєї любасі…

Петроній (перериває його) : Це, беззаперечно, цікава історія. Кому знати, як не мені. Я сам її склав. Хочеш розважити мене оповідкою про перевертнів, придумай щось краще, друже мій.

Вершник Луцій Анней Мела: Перевертні… Теж мені, новина! Тварина сидить в кожній людині, і в нас з тобою теж, веселий друже мій. Ми легко шаленіємо, ледь нам щось не до шмиги, ми швидкі на розправу з невгодними. І не просто вбити, а так, щоб жертва ще помучилася. Варто лише знати, що вбивство нам дозволено, і вбивай, поки не захекаєшся… Як гадаєш, що нам у цьому заважає?

Силія: Боги. Вони сильніші від будь-якого смертного. Їх гнів невідворотний і грізний.

Вершник Луцій Анней Мела: А що коли боги повеліли нам цього знищити, і ось того? Хіба на данайців, що з конячого черева вилізли, вівтарі троянські спаскудили, на сплячих кинулися, мов зграя хижая, боги гнівалися? Коли знаємо, що лишимось непокарані, як утримаєм у собі звіра, що в пітьмі полює?

Азія, нубійська рабиня: Жалощами, мій пане. Старих та дітей вбивати легше від усього, проте такого вбивства соромиться навіть лиходій.

Вершник Луцій Анней Мела: Інакше кажучи, людину утримує від убивства певна особлива властивість, що змушує її відчувати хай і слабку, але луну страждань, які вона спричиняє іншим. І ця властивість розвинена різною мірою у різних людей – в одних більше, в інших менше. Чи означає це, що той, хто цілком позбавлений цієї властивості, отримає явні переваги в змаганнях життьових колісниць? Йому ж бо простіше досягти панівного стану, позаяк він нехтує стражданнями, які заподіює смертним. І от він йде навпростець до своєї мети, і нічиї сльози, нічиї страждання його не зупинять. І що? Доля чатує на нього зі своїм рахунком? Ні, друзі мої, навпаки, він торжествує, він лине й лине кінець кінцем так високо, що людський докір його не страшить, навпаки, його страхаються й обожнюють…