Мария Галина - Автохтони

– Нема за що.

На лівій круглій щоці з’явилася ямочка, майнула та зникла.

– Все одно, дякую. А до монастиря Сакрекерок – це куди?

– Як вийдете, одразу праворуч. Через площу. А далі його вже видно.

Він хотів їй сказати що-небудь приємне, але вона знову заглибилася у книгу, нібито відгородившись від нього намальованими обіймами. Він напнув куртку і вийшов у холодний ранок.

«Блакитна чашка» насправді дуже дивне оповідання. Таке міг би написати Селінджер, коли б народився в Росії і п’ятнадцятьма роками раніше. Щоправда, тоді він був би не Селінджер, а якийсь, скажімо, Селиванов. Або Голіков. Тобто, по суті, жодної різниці.

Драма – з прикушеними вустами. І головна, незбагненна таємниця – хто насправді розбив блакитну чашку?

Молода і гожа Маруся (просто бачиш її, сірооку, русяву – Маруся – русява) звинувачує в цьому маленькому злочині чоловіка й доньку Світланку (знов-таки, світлокоса – Світлана – може, й ще світлокосіша, ніж мати). Вони кажуть – миші. Так воно і є? Або хтось із них покриває іншого – молодий батько маленьку Світланку або вона – його? Звідки у Марусі блакитна чашка? Хто подарував? Чим вона така дорога Марусі? А якщо дорога, чому вона стояла в комірчині, коли її розбили? Від кого Маруся її ховала? І чому?

Тут можуть бути різні версії. Наприклад, чашка ця припала Марусі на спадщину від батька – видного парткерівника, і там гравірований подарунковий напис йому, і Маруся ховає чашку в комірчині, аби чужі очі не вздріли її. І чи не може бути тоді, що то сама Маруся розбила цю чашку – про всяк випадок, мало що… Чи то пак подарував цю чашку Марусі її друг, полярний льотчик, а оповідач, тридцятидворічний, розбив чашку в нападі ревнощів. Або, може, сам оповідач подарував цю чашку Марусі й розбив її в сумі і журбі, бо коли вже життя розбивається, то й про чашку не варто шкодувати… Або донька Світлана, ця юна Електра, розбила чашку, бо сама була така ж Маруся, тільки маленька, й був у них з Марусею на двох один тридцятидворічний чоловік?

І не треба звертати все на мишів. Миші не подужають скинути чашку з полиці, хіба що в мультику.

– Емігранти? Так, і багато. Втікали до Варшави, до Праги. І осідали тут. Гроші закінчувалися, чи зустрічали знайомих. Напевно, їм здавалося, що їх тут ніхто вже не дістане. Закрайок світу.

Не закрайок, подумав він. Вісь. Коли все крутиться, все перекидається, вона одна нерухома.

Пуховики, габардинові, драпові пальта. Кепки, вушанки, адідасівські гребінці… Натиск крамаря і зверхність посвяченого. Маленький ринок. Жалюгідний. Він бачив незрівнянно багатші. Совєтика, германика. Коли помруть останні свідки, все це перестане будь-що означати. Стане просто історією.

У снігових таловинках визирала бура скуйовджена трава.

– Власні газети? Літературні альманахи? Аякже ж. Сюди втікали небідні люди. Культурні.

Гладеньке рожеве обличчя і курчачий жовтий пух на маківці. Кепка лежала на цераті, виворотом догори, наче її господар просив милостині. Тут же книги гарні, добротні, у міцних палітурках. Книги тих часів, коли сторінки ще не склеювали, а зшивали. На обкладинках дрібними крапельками осідала волога. Втім, деякі, найцінніші та найстаріші, були обгорнуті напівпрозорим, задряпаним поліетиленом.

– Але в мене немає. Я здебільшого щодо образотворчого мистецтва. Гравюри, плакати. Не потрібні плакати?

Але ж міг би сказати – так, звісно, дістати з он того набряклого шкіряного портфеля перетягнуту мотузкою купку розшарпаних аркушиків. Так не буває. Шкода.

– А в кого може бути?

Людина-курча замислилася.

– Бібліотеки? Там час від часу списують фонди.

Напевне у курча там зв’язки. Упадає коло підстаркуватих бібліотекарок, квіти дарує, цукерки. І вони йому зливають, коли йде списання. І він приїздить, риється, відбирає цінне. Теж свого роду такий Шпет. Або Воробкевич. Жуки-гнойовики культури.

Курча переминався з ноги на ногу, на ньому були фетрові черевики «прощавай, молодість», здається, жіночі. Чому вони всі такі дивні? Ті, хто має справу зі старими речами.

– Я шукаю все, що пов’язано з літературною групою «Діамантовий витязь».

– Не чув, – сказало курча.

– Була тут така. У. Вертіго. Ніна Корш, Кароль Баволь.

– А, Баволь. Художник? Він начебто зовсім нещодавно помер.

Зовсім нещодавно – це, Господи, коли?

Людина-курча наблизилася на крок, обережно ступаючи поміж книжок, витягнула шию, через це ще більше стала схожою на курча-переростка.