Мария Галина - Автохтони

Куліш був несподівано гострий і дуже гарячий. Це ж треба, виявляється, пшоняна каша може бути смачною.

– Ну як? Годиться? – турботливо спитав вільний райдер. – Пшоно трохи присмажувати треба, а вже потім варити. Знав?

– Ні, – сказав він, дмухаючи на ложку.

– Це, брате, найкраще місце в місті. Напевно.

– Таємне?

Втім, для таємного місця тут було занадто гамірно. В таємному місці можна так гомоніти?

– Ну, – Упир кивнув, Мардук теж кивнув. – Це фішка. Така фішка. Ніби схрон, розумієш?

– Схрон?

– Явки. Паролі. Лісові брати. Груба їжа, куліш, ковбаски смажені. Пиво добре. Недорого та смачно. І нікого не вбивають, що характерно. Навпаки, годують. Щоправда, салом. Ну, кому сало не подобається, ті до Юзефа йдуть. Тут фішка саме в тому, що ніби таємне, небезпечне місце. Але не займатимуть тебе. Роблять вигляд, що займатимуть, але насправді не займатимуть. Людям подобається. Нерви лоскоче.

– Для туристів, – сказав він утомлено, – знову для туристів. Тут усі що, з глузду з’їхали?

– Ну, – вільний райдер замислився, покалатав пивом, через що зі стінок кухля зірвалися й поринули до поверхні бульбашки, – скажімо так, для туристів, але для своїх. Для своїх туристів, скажімо так. Ти вивіску бачив? Не бачив! Тому що її немає. Зрозумій, брате, є немовби такі… рівні. Ось «Криниця», до прикладу. Будь-хто може зайти, вірно? До Юзефа теж нібито будь-хто. Але не усякий знає, що треба торгуватися. І платить як лох. Це вже другий рівень. Знати, що треба торгуватися. А тут, брате, третій рівень. Ніякої зовнішньої реклами, ані вивіски, нічого. Кому треба, той знає. І пароль. Це фішка. Щоб пароль. Свої приводять своїх, розумієш?

– А якщо не знаєш пароля?

Мардук замислився. Упир теж замислився. Обидва замислилися.

– Напевно, теж пропустять, – сказав нарешті Упир.

– А… масонська ресторація? Є така?

– Аякже ж! – зрадів Упир. – Певна річ. Над нами якраз. Потайні двері, через чорний хід ніби. Диванчик, швейцар у халаті, в оксамитовому. Який там пароль, Мардуку?

– Не знаю, брате, я ж не масон.

– Скажіть, – він пошкрябав ложкою по дну порожньої миски, звук вийшов неприємний, спиною побігла мурашва, – а що на найвнутрішньому?

Упир із Мардуком дивилися на нього, синхронно кліпаючи очима.

– Не знаю, брате, – повторив Упир. – Хто ж нас туди пустить?

Мардук мовчав і наминав куліш. Бандана в нього теж була чорна, але візерункова. Те, що він спочатку прийняв за білий горошок, виявилося білими маленькими черепами.

– А як ти потрапив на Варшавську, Упиру?

– Цілком випадково. – Упир дивився на нього чесними сірими очима в обрамленні рудих вій. – От віриш, цілком випадково.

Він не повірив.

Петроній: Нелюдська? Скоріше, надлюдська Тирана подоба, тому й смертні йому готові підкорятись радісно, як підкорились би богам, які з небес спустилися. Він може все, на що ми не насмілимся, і поряд із ним, його снагою живлячись, ми теж у цьому гарячім тиглі плавимось…

Азія: Ти мариш, пане мій… Твої очі запалися… лікаря покличу я?

Петроній: А все ж було нам весело.

Він відсьорбнув ще пива і відчув, що відпускає. І відразу ж похопився:

– Моя мобіла. Я її зронив. Загубив.

– Ну, загубив і загубив. – Упир флегматично знизав плечима. – Іноді щось загубити корисно. Ось, наприклад, Полікрат, чув про такого?

– Краще пожертвувати малим, – напутливо вимовив Мардук, – ніж усім.

Вона пройшла повз, зачепивши його стегном. Міцні ноги, міцні стегна, обгорнені зверху плямистих штанів чорним фартухом… Чорна хустина. Чорна, а не червона, і знову незрозуміло, якого кольору в неї волосся.

Тоді, в сірому похмільному денному світлі, вона здалася непідробною. Надійною, як грубе полотно чи нефарбоване дерево. Помилився. Фейк. Стилізація.

– Я гадав, ви оформлювач.

– Коли замовлення є, оформлювач. – Вона знизала широкими плечима.

Йому хотілося зачепити її, і він сказав:

– Дайте нам рахунок, будь ласка.

– Я не обслуговую цей столик. Митро порахує.

Повернулася й пішла геть, байдужа та велична.

Він наче дивився п’єсу мандрівного театру, настільки бідного, що один і той самий актор змушений виходити то в ролі камердинера, то пристава, то романтичного коханця.

– Ну що, брате, – із співчуттям сказав Упир чи, може, Мардук, у цьому гнилуватому жовтому світлі він не міг їх розрізнити. – Розрахуємося і поїхали, чи що.

Поки його не було, вона розмалювала останню стіну. Отже, більше не прийде.