Мария Галина - Автохтони

А очі в неї, виявляється, не чорні – сірі, просто зіниці розширені так, що від райдужки залишилося одне лише тоненьке кільце… Це було по-своєму гарно і навертало на думку, скажімо, про кільцеподібне затемнення сонця.

– Що? – спитав він тихо.

– Місяць, – так само тихо відповіла вона, і її дихання торкнулося шиї. – Дивіться, який місяць! Ось…

Долоня в неї була волога й холодна, і віконна шибка теж була волога та холодна. Там, за вікном, стояла ніч, така непроглядна, немов поки вони тут сиділи, ззовні хтось зафарбував шибку чорною фарбою.

– Я… не бачу ніякого місяця, – сказав він якомога більш рівним тоном.

– Ах, ну це… неважливо.

Маленькі тверді груди, які уперлися йому в спину, теж були холодними – це він відчув навіть крізь сорочку. Він подумав, що ліфчика, чорного та мереживного, який валявся там, нагорі, було точно залишено навмисно – оскільки ліфчик був їй зовсім, ну зовсім не потрібний.

Він обернувся.

І коли вона встигла роздягтися? Соски в неї були темні, а груди гострі, трикутні, наче у жінок на єгипетських фресках. Руки холодні, так, холодні та вологі, як рибки, і пірнали ці рибки прудко і досить глибоко. І при цьому лоскотно.

– Ніч темна, – мурмотіла вона, розстібаючи йому пасок джинсів, – і ховає чудовиськ. Фебея їх освітлює самотнім оком. Ранок усе розвіє. Поки ж у мороці ночі стаєш ти самим собою, обростаєш шерстю, для беззахисних жах і острах.

– Хто це говорить? – спитав він несподівано для себе.

– Він… – сказала вона пошепки. – Він, хто помирає і воскресає, то бинтує рани, то відкриває…

– Хто? – Він теж перейшов на шепіт.

– Петроній. – Вона повільно кивнула, не відводячи очей від його обличчя. – Знаєте, він різав собі вени? Різав, а потім перев’язував. І знову відкривав. Щоб не відразу, щоб насолодитися плином прощальної миті… Бо не буває нічого солодшого за згасальне світло.

Вона на мить відірвалася від нього і піднесла до його очей блідий тонкий зап’ясток, посмугований білими рубцями.

– Я теж, – пошепки сказала вона, її дихання торкнулося його губ, – я теж…

Божевільна. Або наркоманка. Або і те, й інше.

– Петроній, так. – Іншою рукою вона уп’ялася йому в сідниці, розчепірені пальці, наче пазури, на подив сильні. – А той, той, – продовжувала шепотіти тим часом, – той, який, тільки б він не… я боюся його, боюся!

– Хто? – Він спробував зазирнути їй в очі, але вони були закриті, зіниці ходили під перламутровими повіками. Вії були короткими, чорними і дуже густими, немов смужка хутра. Норка чи соболь.

– Цей, – сказала вона пошепки, не відкриваючи очей. – Цей, він страшний, страшний. Ах, візьми ж мене скоріше!

Точно, постановка. До того ж безглузда.

Він розгублено поглянув на відсунуті музейні стовпчики біля порога, на провислу, мляву оксамитову перемичку, тоді як непідвладне йому чоловіче відгукнулося на заклик, і ось він уже несе трепетливе сріблясте тіло на цю саму козетку чи, як там її, отоманку, як вона розводить ноги й упирається розставленими долонями в потертий оксамит, як вона, ця геть чужа йому жінка, закинувши голову так, що потилиця торкається оксамитової спинки і йому видна тільки плавна біла дуга шиї, як вона, ця геть чужа жінка, мурмоче спочатку щось на кшталт «ні-ні-ні», потім – «ні, не так, ось так, так, так!», а потім, здригаючись, вигукує: «О, Ладиславе!».

Він випростався.

Вона так і сиділа, розсунувши ноги і закинувши голову, потім звела коліна й уперлася обома руками – долонями – йому в груди, наче відштовхуючи безпорадним і патетичним жестом.

– Ідіть! – Вона, як і до того, дивилася у стелю, він бачив тільки білки закочених очей, вона штовхала його в груди немов сліпа.

– Та прошу пані! – сказав він роздратовано.

Все це, думав він, квапливо застібаючись і напинаючи куртку у вітальні, поряд із кошиком порожніх шльопанців, схожих на мертвих звірків, усе це погана, паскудна вистава, розіграна з невідомою йому метою. Який Ладислав? Чому Ладислав?

– Прощавайте! – сказав він мовчазній вітальні. Ніхто не відповів.

Двері за ним зачинилися, вогке повітря шибнуло в обличчя. Він похитав головою, струшуючи морок. Що це було? Вона, звісно, божевільна, але ж він сам, він же…

Нелюдська істота, інопланетянка, підробка – комахоподібна почвара, яка випускає особливі феромони, що зводять з розуму людських самців? Прекрасна, корисна якість для самиці чужого виду.

Старе дерево рипіло голим галуззям. Лампочка під піддашшям ґанку згасла, вікна – теж, усі разом; він уявив, як вона, притулившись до шибки, дивиться з темряви на нього, який поспішає мокрим гравієм до хвіртки… Світло вимикають, щоб роздивитися що-небудь ззовні, навіщо ж іще?