Мария Галина - Автохтони

– Звісно, вона вийшла співати. Як же інакше. Я ось усе думаю, чому він не вбив її одразу, там, у гримерці? Напевно, шок. Вийшов механічно, механічно увійшов до зали, сів у перший ряд, там була броня, для партактиву. І потім, у міру того, як він усвідомлював, що вона просто ним скористалася, зухвало, безсоромно, що він занапастив свою кар’єру заради примари…

Маленькі руки, що обіймали коліно, зціпилися сильніше, кісточки побіліли.

– Так, – погодився він, – у цьому є гірка іронія. Одного єдиного разу виявити людяність і тим самим зруйнувати все своє життя.

– Там була її донька, – руки спурхнули, знову лягли на коліна, – сиділа в партері. Вона бачила все. Від початку до кінця. Як він підвівся – мертве обличчя… френч… комір розхристаний, немов він рвав його на собі… в галіфе, в чоботах, у яких відбивалися вогні рампи, як вистрелив… як на білій сорочці Кармен розкрилася багряна квітка. Він влучив у артерію – кров чвиркнула фонтаном і заплямила глядачів у першому ряді. Я все ж таки думаю, їй це примарилося від потрясіння, як ви гадаєте? Таке може бути? Щоб кров із такою силою?

– Не знаю.

– Вона спробувала затулити долонею рану, а кров усе одно струменіла крізь пальці – поштовхами. І вона… подивилася на нього і засміялася. Вона сміялася, доки не впала. Паніка почалася не відразу – спочатку глядачі вирішили, що це за ходом вистави, розумієте?

– Так. Таке буває. А що з ним стало? З цим, із Пушним?

– Він спробував вистрілити у себе, але не зміг. Не знаю, чому. Чи то осічка, чи то набої скінчилися. Відкинув пістолета, закрив обличчя руками і заплакав. Його увели. Ось і все. Більше я нічого про нього не знаю. Його теж розстріляли, напевно.

Азія, нубійська рабиня, кохана Петронія: Тиранові протистояти марна річ: з людиною він схожий лиш подобою, направду ж ані сльози, ані жалощі його не зворушать, і навіть у буйних оргіях йому інакша насолода відома, ніж ти, мій бідолашний, і співдружники зазнали, здригаючись у пристрасті…

Петроній: Ось сонце хмари світанкові забарвило в пурпур, ось друзі мої прокидаються, вільно ранковим повітрям дихають, обнеси ж їх келихом, потіш кожного танцями, а не безглуздою балаканиною. Не для того я платив за тебе повновагим золотом, аби ти удавала тут старого сенатора.

Азія: Той, хто життя людське перервати здатний граючи, сам врешті-решт обертається нечистю.

Петроній : Вгамуйся, дурепо, твій сумовитий вигляд здатний сквасити молоко на ринку й перетворити вино на кислючий оцет. Коли б були жінки взагалі безмозкі й не володіли даною Богом мовою, ми жили б у радощах і гармонії!

Силія, подруга Петронія: Даремно ти своїм хизуєшся розумом, що користі в ньому для вигнанця бідолашного? Коли б у цьому світі саме жінки панували, тебе би, мій друже, скорботна доля не страшила.

Петроній: Не тіш себе, жіноче правління увесь світ би довело до шалу.

Азія: У чому це рукави твої забруднені, не бачу в світанкових сутінках – чи то чорне, чи то червоне…

Петроній: Скоріше, червоне. Не тривожся, це відіпрати можна, поки не висохло.

– А що сталося з товаришем по службі? Тим, який доніс?

– Він заступив місце Нахмансона, потім його теж звинуватили в саботажі й теж розстріляли. Хочете кави?

Вона, здавалося, втратила цікавість до розмови. Зістрибнула з козетки, промурмотівши: «сидіть, сидіть», – оскільки він з увічливості спробував підвестися теж. Вогні люстри розтікалися скляним ковпаком, який прикривав воскові квіти, двоїлися у вікні, гопцювали у шибці вітрини. Він не бачив світлин – лише суцільну сяючу площину. За стінкою щось дзенькотіло та гуділо. Напевно, у підсобці для персоналу стоїть кавова машина. Хоч щось справжнє, що використовується за призначенням.

До чого ж розкішна історія. Прекрасна, пишна, трагічна – і, скоріше за все, правдива. Просто знахідка, а не історія. Це вам не чорна вдова і не гінеколог-отруйник.

Повернулася, несучи на таці дві крихітні філіжанки. Теж музейні? Поставила тацю на підлогу, взяла філіжанку і влаштувалася з ногами на козетці. Гарна порцеляна, мейсенська. І добра кава. І дуже гаряча.

– Марті тоді саме виповнилося чотирнадцять. Як ви думаєте, що з нею зробили?

– Тягали на допити?

– Само собою. Але головне – викинули з особняка. Прийшли чужі люди, в чоботах, внесли якісь сундуки, чемодани… Вона тільки й встигла – заштовхати до клуночка з білизною мамину скриньку з коштовностями. І світлини. Щоб хоча б щось. Тому якщо ви думаєте, що є якісь архіви, листи… Вона була дуже практичною, думала про те, як вижити. Її прихистили родичі Нахмансона, вони були медики. Влаштували до медучилища, лаборантом. Коли прийшли німці, училище евакуювали, і її разом із рештою. В евакуації, у Середній Азії, вона міняла каблучки та браслети на їжу. Нахмансони не встигли поїхати та загинули. Всі. А Марта вижила. І повернулася.