Мария Галина - Автохтони

– З музеєм – це була її ідея?

Людський ланцюг без єдиної чоловічої ланки, немовби жіночі ланки в ній зроблені з гнучкої дамаської сталі, яка розтрощує будь-який інший матеріал.

– Так. Жила в якійсь комірчині, в комуналці. До медицини душа не лежала, та й… А треба було якось ставати на ноги. І вона влаштувалася на роботу…

– До оперного театру?

– Звідки ви знаєте?

– Просто здогадався.

– О, не співати, звісно, ні. В неї був розкішний голос, але – без протекції! Без диплома! Без школи! Ні, вона влаштувалася реквізитором, згодом стала костюмеркою. Вона, бельканто, обслуговувала цих бездарних прим! Але в неї був чудовий смак, і поступово її послугами стала користуватися вся верхівка. Вона обшивала дружин і доньок усіляких там секретарів. Ці, які при владі, тоді називалися секретарі. Смішно. І тодішній секретар міському… чи обкому, не пам’ятаю…

– Вона йому… віддалася? – чемно припустив він.

– Вони були в добрих стосунках, – суворо сказала Яніна, – в дуже добрих. І вона стала клопотати через нього щодо музею. Особняк до того часу перейшов у власність міста, якесь управління. Водоканал, чи що. І він підписав. У п’ятдесят восьмому, здається. Або п’ятдесят дев’ятому.

Він уявив собі чорнокосу жінку, дуже схожу на Яніну, фактично ту саму Яніну, тільки в крепдешиновій сукні та чорному піджаку з підплічниками.

– Ми, Валевські, не власники, ні. Лише спадкові хранителі. Вони все вивезли, ви знаєте? І радянський полковник, і німецький генерал, він квартирував тут під час війни… Севрська порцеляна, меблі, Галле, фамільне срібло, все… бабуся підбирала в комісіонках антураж.

– Ну, звісно, вона ж реквізитор. А портрет нагорі?

– О, портрет вона знайшла на горищі. Без рами, вирваний із м’ясом, просто з м’ясом. Раму вивезли, а його залишили, уявляєте? А на «бехштейна» натрапила в комісіонці. Це точно наш «бехштейн», там подряпина на кришці, вона сама її продряпала, коли була маленька, жіночий профіль. А більше нічого знайти не вдалося, решта лише декорації, розумієте?

– Розумію. А… ваша мама?

Вона багато говорила про бабусю і майже нічого про матір. Може, даремно спитав?

– Вона продовжила оперну традицію, – спокійно сказала Яніна. – Сюди приїздив співати італійський тенор, у них трапився роман, і вона до нього поїхала. У вісімдесят другому. Тепер викладає вокал у Турині. Я її погано пам’ятаю, мене бабуся Марта виховувала.

Цікаво, цей тенор живий іще? Самиця богомола відгризає партнеру голову під час спарювання.

І як вона не боїться тут жити – сама? Молода, вродлива. Чи про жінок Валевських йде лиха слава?

Вона поставила порожню філіжанку на підлогу, мимо таці, й подивилася на нього знизу вгору. Він подумав, що це натяк. Філіжанка розпливчасто відбивалася у глибині паркету, немов айсберг, що пливе темним морем. Крихітний такий айсберг.

– Мені, мабуть, час іти. Тільки… ще одне питання. Там, на світлині… Хто там ще є, не знаєте?

Валевська в ролі Аїди. Валевська в ролі Кармен. Валевська з оберемком квітів після прем’єри. Валевська в хутрянці. Групова світлина, яку Валевська вшанувала своєю присутністю, була одна-єдина, та, з Ковачем. Він насилу відвів погляд від юного сяючого обличчя. Під карткою на зеленому сукні жовтів папірець із підписом.

«Двадцять другий рік. Біля театрального під’їзду. Зліва направо – Л. Ковач, композитор, А. Нахмансон, М. Валевська-Нахмансон, невстановлені особи».

– Точно невстановлені?

Вона покусала губу.

– Он той, бачите, із військовою поставою? Це Костжевський. Коли готували цю експозицію, його, ну, не рекомендувалося згадувати. Але це точно Костжевський. Я все ніяк… ніяк не дійдуть руки поміняти табличку.

– А це хто?

– Не знаю.

– Не Ніна Корш?

Інших жінок на світлині не було. Тріумфуюча, яскрава Валевська в оточенні вродливих, сильних чоловіків, і зовсім скраєчку хтось, у недоладному капелюшку дзвоном, відвернувши затінене обличчя.

– Не знаю, – повторила вона.

Напевно, Ніну Корш і справді важко було запам’ятати.

– Скажіть, а такий псевдонім – Вертіго – вам нічого не каже?

– Вертіго? – Брови знов зійшлися, утворивши вертикальну зморщечку. – Ні. Ні.

Вона переминалася з ноги на ногу, сліди її вузьких ступнів не встигали танути на паркеті. На когось чекає? На незнайомця у чорному плащу до брів, при шпазі та капелюсі з пір’ям. Можливо, навіть у півмасці.

– Дякую, – сказав він. – А тепер мені, мабуть, точно вже час…

– Так, – сказала вона байдуже, – втім… заждіть, я вам дещо покажу. Ось…