Мария Галина - Автохтони

– Бруд?

– Бруд – хня. Якби слина, тоді гаплик, от!

– Ця тварюка що, скажена, чи як?

Бруківка на дорозі раптом стала крутитися. Спочатку повільно, потім швидше й швидше.

– Який до біса сказ? Сказ – хня. Гей, ти чого? На ось, ковтни!

Він покірливо ковтнув, до шлунка покотилася пульсуюча розпечена куля.

– Тримайся, брате. За мене тримайся, ось так. Молодець. Ну, поїхали, чи що! – Вільний райдер тхнув псятиною і рипів шкіряною курткою, але все це разом заспокоювало повною своєю визначеністю.

– Куди?

– Так. В одне місце. Посидимо, пива вип’ємо.

Чужі люди походжали вулицями, повз вітрини, повз дерева, повиті, неначе інопланетними ліанами, гірляндами зелених лампочок. Білий кінь із плюмажем, ще один білий кінь, розцяцьковані візки. Якщо вершники Апокаліпсиса – чуваки із почуттям гумору, вони, напевно, влаштують щось подібне. Білі коні та надувні кульки сердечком. І серпантин… І феєрверки.

А там мокрі галузки, порожні провулки, пітьма, молодик, снігова каша…

Упир хвацько зарулив до темного підворіття, склепіння були так щільно розфарбовані графіті, що розібрати будь-що було абсолютно неможливо. Мотоцикл – цей приборканий ґіґеровський Чужий, зітхнув і завмер. Величезні берці прогупали до глухих важких дверей, утоплених у стіну, величезний кулак у рукавичці-хобо укарбувавсь у дошки, аж загомоніло. Щось дзенькнуло, у дверях відчинилося вузьке оглядове вікно, вузький прямокутник світла ліг на мокру бруківку.

– Пароль! – суворо сказали з-за дверей.

– Наше сонце – місяць! – суворо сказав вільний байкер, потираючи долонею лівою руки забиті кісточки правої.

– Воля або смерть! – відповіли з-за дверей.

Віконце зачинилося, проте відчинилися двері, саме настільки, щоб вони з Упирем змогли боком, по одному, протиснутись усередину.

Похмурий пикатий чолов’яга у чорній бандані та маскувальному комбінезоні тримав тацю з двома стопками.

– Смерть ворогам! – Упир хвацько вихилив стопку.

Він, повагавшись, теж – у стопці була перцівка, не така добряча, як пальонка у флязі Упиря, але теж нічого.

– Чи тут мій споборник? – Упир видихнув і витер вуса шкірястою лапою. – Споборник по зброї.

– Хвоста не привели? – Пикатий вправно крутонув на пальці тацю з порожніми стопками.

– Ніяк ні, товаришу. Чисто все.

– Ну, так і в нас чисто. У нижній залі він. Митро проведе. Митре?

– Га?! – Такий же здоровезний, у чорній бандані та в чорній фартушині поверху камуфляжки Митро виступив із-за стійки.

– Проведи товаришів.

– Слухаю, командире, – сказав Митро і, зробивши жест рукою і пригнувши голову, пірнув у глиб схрону під низьке склепіння. Тут було димно та гамірно. Поміж грубо збитих дощаних столів снували офіціанти, всі у камуфляжці, всі в чорних банданах. Пахло пивом і смаженими ковбасками.

Мардук сидів у дальньому куті, затиснутий чиїмись міцними спинами, у величезній лапі – кухоль пива.

– А! – сказав Мардук і посунувся на лаві, звільнюючи місце. – Сідай, друже! Все добре?

– Яке там добре, – безнадійно промурмотів він, опускаючись на лаву. – Яке там добре…

Митро приніс кухлі з пивом, гепнув їх на мокрий стіл і пішов собі.

– Ти випий, брате. – Очі в Мардука були блакитні, як у немовляти, в негустих рудуватих віях. – Випий, заспокойся.

Він випив і заспокоївся. Добре все ж таки в них тут пиво. В залі було димно, гамірно та спекотно, його нарешті відпустила колотнеча, і він стягнув куртку.

– Що це було? – Він дивився у блакитні очі Мардука і в сірі – Упиря, але в тих та інших була лише баглива симпатія, нічого більше.

– Де? – байдуже спитав Мардук.

– За мною гналася якась тварюка. Он, куртку подерла.

– Яка ще тварюка, – сказав Упир. – Я віраж заклав, а там хня така стирчала, дерево якась потвора іржавим дротом обмотала, ну от. Ти коли від правця прищеплювався?

– Ти ж сам сказав…

– Що я сказав? Мардуку, я щось сказав?

– Нєа, – мляво відповів Мардук.

– Ти наче як сам не свій був. Біг, руками махав. Ти взагалі що пив, брате?

– Каву, – сказав він.

Повернувся Митро, розставив алюмінієві солдатські миски, щось у них сходило парою, пшоняна каша, чи що.

– А, ну звісно, звісно… – Упир відсьорбнув пива, витер долонею вуса. – Ти поїж, брате. Випив, тепер поїж. Кулешу ось поїш.

– Що там? – Він підозріло подивився на миску.

– Пшоно. Сало. Цибуля смажена, – старанно перелічив Упир. – Бринза ще. Добра бринза. Суха. Місцева. Плюс тушонка. Перець чорний. Перець білий, духмяний.