Мария Галина - Автохтони

Широкоплечий чоловік у сорочці з розхристаним коміром тримав за руку кремезну жінку. Коротка сукня дзвоном відкривала круглі коліна та сильні важкуваті литки. За спинами у пари майоріла половинка сонця з розчепіреними променями. Діти так малюють. І художники-плакатники. У жінки було грубувате обличчя каріатиди.

В детективному романі тут обов’язково знайшовся б натяк, зашифроване в малюнках таємне послання особисто для нього. Але ніяких таємних знаків у незграбних гротескних фігурах він віднайти не зміг. Може, не так дивився?

Він стягнув вологу сорочку, оглянув проріху. Довга, із торочками ниток – брудні торочки, брудні краї, чи то іржа, чи то бура глина. Може, й справді зробити щеплення від правця? Спину саднило. Він натягнув чисту футболку і зо хвилину постояв, вагаючись. Було зовсім тихо. Куди поділися Мардук з Упирем? Тільки-но гриміли своїми ножищами, щось лунко гепалося на підлогу… Сплять? Обійнявшись? На різних ліжках? Пішли ще до якогось таємного місця. До гей-клуба, наприклад. Чи гей-клуб – не таємне місце?

У голові плуталося, як за легкої гарячки, коли миттєві яскраві сновидіння плутаються з реальністю. Він уже й сам схилявся до того, що став учасником розіграшу, містифікації… Щось вона підсипала до цієї його кави. Може, й кохання на козетці йому примарилось? Упир теж у справі. Напевно. Інакше звідки б він там узявся?

Це шок, сказав він собі. Це організм так реагує на роздерту спину. На маленьку жінку, яка вп’ялася йому в плечі гострими пазурчиками, на її дрібні гострі зуби, які прикусили йому початок шиї… Але ж вона кепська коханка. Пристрасна, але кепська. Такі зайняті лише собою, забуваючи про партнера.

Він натягнув светра зверху футболки, взяв ноут і пішов у хол, оскільки в холі вай-фай тягнув хоч якось.

Вона і після смерті ховалася у тінь. Майже ніяких згадок. Хіба що одна стара літературна вовчиця, жорстка, зла, розумна, відома, яка вдало вшилася з холодного голодного Петербурга і прожила в еміграції довге та відносно щасливе (хоча б уже тому, що довге) життя, побіжно згадувала її у своїх мемуарах, відтворивши прізвище, як видно, з голосу. «Крутилася там і якась Корш, поетеса слабенька, глибоко зіпсована символізмом, що вже виходив з моди, із гарним, втім, голосом, яка співала чи то в церковному хорі, чи то в опереті». Декілька рядків її віршів він відшукав у кеші Яндексу, але коли пройшов за посиланням, виявилося, що посилання веде в нікуди. Наскільки можна було судити з уцілілого в кеші фрагмента, вірші були і справді погані. У біографічній виносці до мемуарів іншої літературної дами, теж злої та розумної, яка теж дожила до похилих літ, пережила трьох чоловіків і всіх своїх суперниць, говорилося (мимохідь! мимохідь!), що Ніна Корш походила з поважного дворянського роду, втім, не першої руки. Це ж треба. Вона скидалася скоріше на хатню робітницю. Судячи з того ж джерела, Ніна Корш із головою поринула у вир пітерської богеми, і темні води виру зімкнулися над нею. Бульк – і все. Або, перекладаючи сухою мовою біографічної довідки, «подальша доля невідома». Він міг би доповнити довідку – вона втекла з пітерського лімба сюди. Сама? За кимось?

Феєрверк над дахами розсипався багряним, смарагдовим пір’ям, у самому серці вогню виросла й облетіла пульсуюча квітка. Залунало притишене хорове «ура!».

Він похитав головою і вирубив ноута. Лихоманило все сильніше. Через подряпину? Адже це лише подряпина…

– У вас йоду не знайдеться? Повинна бути аптечка.

Сонна Веронічка визирнула з-за конторки.

– Десь є… – сказала вона невпевнено. – О! Знайшла!

– Не допоможете? А то я спину здер і самотужки ніяк…

Незручно, проте сьогодні він побував і в більш делікатних ситуаціях. Просто свято якесь. День інтимних послуг.

– Хто це вас так?

Він не бачив, що вона там робить, тому що стояв, піднявши лікті й підтягнувши задерту футболку і светр догори. Але знов запекло.

– Собака наче.

– Здоровий. Стрибнув, чи що?

– Так. Звідки, я їх тут узагалі не бачив. Одного тільки. Маленький, вуха стирчать. У попонці.

– Тут, у центрі, собак не люблять. Бруд від них. А в нас туристи. Мерія штрафує. А в передмістях повно. Йдеш увечері, асфальт розтрощено, темно, калюжі, паркани глухі. Й собаки. Гавкають, гавкають… Виють.

Ще одна ракета обсипала дахи золотим, мерехтливим снопом колосся.

– Ви там живете?

– Жила, – сказала вона ухильно. – Ну ось, усе в порядку.

Він спустив футболку, обсмикав светра.