Мария Галина - Автохтони

– Я спробую дістати, – сказала інтимно, – але це буде коштувати недешево.

У кого? Ще один збирач? Принаджена курчам бібліотекарка?

Сонячні промені впали на стіну, і від неї струмочками бурхнула пара, немов усередині була замурована невеличка парова машина.

Недешево – скільки це? А, хай йому!

– Завтра підійдіть приблизно у цей самий час.

– Дякую, – сказав він. – А скажіть, усі ці емігранти? Що з ними сталося потім?

Зі стіни злетіла й зависла у повітрі, тріпочучи крилами, скуйовджена крихітна пташка. Горобець? Дивно, коли хтось літає ось так, гарма-дарма. Дивно і неприємно.

– Те саме, що з усіма, – сказало курча.

До чого ж мерзенний клімат. А він думав, тут буде тепло.

– Може, хтось і встиг поїхати, але ніхто майже не встигав. Завжди здається, є ще час. Завтра. Післязавтра. Наступного тижня. Як же так – поїхати? Адже все так налагоджено. Улюблена кондитерська. Кав’ярня. Клієнти, домівка. Що, все кинути та поїхати? А мамин буфет? А сервіз, який на весілля? А кішка? Кому залишити кішку?

– Кішку… авжеж.

– Коли прийшли німці, – сказало курча, – було те саме. Як – їхати? Куди, навіщо? Нас там ніхто не чекає. Не може бути, щоб це божевілля тривало довго. Це зовсім скоро скінчиться, ось побачите. І потім, а як же моя клініка? А моя шевська майстерня? А мої книги? Хлопчик тільки-тільки пішов до єшиви… А мамин сервіз? А срібло? А, зрештою, кішка?

– Кішка, – повторив він, – авжеж.

– Он там стоїть, бачите? У пальті? У чорному такому. Юдаїка. Ханукії, менори, бсамім. Мезузи. Йад. Знаєте, що таке йад?

– Ні.

– Указка для читання тори. Срібло, скань. Чернь. Чудова робота. Тонка. Сюди не бере. Але, якщо треба, може принести. Домовитися?

– Я зрозумів. Дякую. Ні, мені не потрібна юдаїка.

– У Юзефа були? Підробка. Дешева підробка. Ця його риба…

– Я знаю, – сказав він машинально, – у його мами були проблеми з рибою.

– Та не в тому ж річ! Просто, ну… Всі сидять і їдять, і говорять, ах, як це мило. Як це… етнографічно ! – Останнє слово курча ледь не виплюнуло.

Він, захищаючись, підняв долоні.

– Я просто поїв у ресторані. Мені його порекомендувала пані Агата.

– Пані Агата, авжеж. Юзеф їй платить, щоб вона направляла клієнтів, ви не знали? І щоб одягалася так, як одягалася. Людям приємно, що збереглися традиції. До того ж у кого спитати, як не в людини з собакою? Усі завжди все питають у господарів собак.

– Але вона натякнула, щоб я не брав рибу. Так не роблять за гроші.

– Це через те, що їй ще й грецька ресторація накидає. Вона й масонську ресторацію рекламує. Просто ви їй здалися непідхожим клієнтом для масонської. Послухайте, може, вас цікавить масонство? Масонські знаки? Символіка? У нас дуже багата історія масонства.

– Ні, дякую. Ваші масони, як на мене, просто блазні.

– Даремно ви так. Це вони про людське око, а насправді дуже впливові, дуже. Ну, ви ж читали! Умберто Еко, кого там ще…

– Читав. Не треба плутати життя та літературу.

– А як ви їх розтягнете? – сумно спитала людина-курча.

– Вам як завжди?

Офіціант був учорашнім бетменом. Або позавчорашнім. Власне, кожен добрий офіціант – бетмен.

– Так. І я хотів би зателефонувати. У вас тут є телефон?

Якщо в тебе немає мобільника – ти псих або злиденник. З іншого боку, клієнт завжди правий. Ну, майже завжди.

– Біля барної стійки. – Офіціант байдуже знизав чорними плечима.

Телефон був стилізований, чорний, із диском, із мосяжними наліпками. Чи просто такий старовинний? Для прикола?

– Слухаю вас, – сказав Шпет. У Шпета був солідний оксамитовий голос.

– Перепрошую, що потурбував. Хотів подякувати вам. Ваші консультації виявилися… неоціненними. Так, саме так, неоціненними.

– Щиро радий, що мої скромні знання стали комусь у нагоді, – сказав Шпет. – До речі, мені телефонував Воробкевич…

– Так, і окрема подяка за рекомендацію. Він теж дуже допоміг.

– Справжній хранитель, – сказав Шпет, – безкорислива, захоплена людина. Вельми перейнявся перспективою вивести безвісного художника з пітьми забуття. Це, можливо, видасться вам пишномовним, але ви послані самою долею. Ми тут закиснули, знаєте. Застоялися.

Цікаво, який телефон у Шпета? Такий же? Чи взагалі настінний, як у старих фільмах?

– Ще одне питання.

Він озирнувся, але бетмен безшелесно ширяв десь біля віконця роздачі. Напевно, ось-ось принесуть юшку. Охолоне ж…

– Мені пощастило познайомитися з Яніною Валевською. Я просто… приголомшений.