Мария Галина - Автохтони

У блюдечку біля конторки молоко було свіжим, але вже заволіклося жовтуватим жирком. Якщо кіт його не п’є, навіщо вони взагалі його наливають? І де кішка?

– Дякую. Адже вас Вероніка звуть?

– Так. – Сонні очі не виказали аніякісінької цікавості.

– Скажіть, а є таке місце, де збираються антиквари? Старі книги, монети…

– А, це відразу за монастирем Сакрекерок. Там така мурована стіна у затиллях, вони там кожного дня збираються. Тільки це зранку треба. Вони до полудня вже йдуть.

– Дякую, – сказав він. – Величезне вам дякую. За все. Я, мабуть, піду спати.

– На добраніч, – сказала Веронічка байдуже і відвернулася.

Він перестрибнув канаву, прориту впоперек вулиці, – учора її ще не було, – і м’язи туго напружинились, і це було приємно. Далі буде ще веселіше. Далі буде гонитва і тепле, солоне, яке б’є у ребристе піднебіння, лоскоче горло… Вже зараз його пір’їнкою лоскотало передчуття, гаряче та вологе. В животі стиснулося і розгорнулося, стиснулось і розгорнулося, немовби друге серце.

Він сидів на жорсткій койці, хапаючи повітря ротом. Було дуже холодно. Вони через економію вимикають опалення на ніч, чи що? Ноги посіпувалися, як у собаки, який біжить уві сні, і він ніяк не міг зупинити цей біг.

Феєрверки відгоріли, підсвічування вимкнули, кольорові вогні далекої дискотеки більше не кружляли в низьких хмаринах. Було абсолютно, абсолютно темно, немов у вікні особняка на Варшавській. Десь шурхотять віттям чорні голі сади, вискрипують штахети, поблискують мокрі залізничні шляхи, переплітаються, сходяться, розходяться, світяться сині шляхові вогні, там, далі – мости, полустанки, галасливі тітки з пиріжками, гуси, палісадники, а далі – нічого, ліс, поле, темні хмари, багряні прогалини в них, захід, світанок, небо, небо, небо… Як добре поґецуватися на твердій полиці, й пити пиво, і заїдати пиріжками, і виходити на станції покурити, і більше ні про що не думати.

Два червоних ока витріщалися на нього з темряви. Він здригнувся, не зіставивши спросоння відстані, і тільки згодом збагнув, що це світяться сигнальні вогні далекої телевежі на пагорбі. Одного разу так уже було, подумав він. Я побачив їх і заплакав. До цього я ніколи їх не помічав. Діти засвоюють світ поступово, острови реальності піднімаються з темного моря можливостей. З тієї ночі вогні були завжди.

А якби тоді він не сказав мені, що це просто телевишка? Я б побачив велетня, який переступає дерева та будинки, який дивиться зверху, з темного неба страшними своїми рубіновими очима? І з того часу по ночах замість телевишки завжди б зводився у небі й рушав у нічну мандрівку жахливий монстр?

Вони нас обдурюють, подумав він, згортаючись калачиком у ліжку, – дорослі завжди обдурюють дітей.

Точно, дамський роман. На обкладинці запхнутий у сердечко засмаглий блондин обіймав бліду чорнявку. Де вони знаходять таких блондинів? Таких чорнявок?

Вона ховала посмішку за маскою байдужої чемності. Зазвичай буває навпаки.

– Вам як завжди?

Він не виспався. І змерз. У чужому місті рано чи пізно чомусь стає вогко та холодно. Через те, що носиш увесь час одне й те саме? Одне й те саме взуття, одна й та сама куртка… Чи тому, що тут і справді вогко та холодно.

– Так, мабуть. А що у вас іще є?

– Яєчня є, оката яєчня. Омлет. Ще відбивні, але я вам не раджу. Вони учорашні. Давайте я вам куртку зашию. Поки ви снідаєте.

Він не повертався до неї спиною. Звідки вона знає про куртку? Але дорогою до свого столика побачив себе у дзеркалі біля входу. Ах, ну звісно. Звідти і знає.

Сипнув з неба лапатий мокрий сніг, проїхав рожевий фургончик із рекламою молочних продуктів на борті, злетіли жалюзі у крамничці навпроти.

– Я зварила сьогодні з корицею. Адже ви любите з корицею. – Вона не запитувала, а стверджувала.

У неї були повні, затишні руки, а лак на мізинці трішки обдерся. Колись це здавалося вульгарним, червоний лак. А зараз – зворушливо-ностальгійним, домашнім.

– Скажіть, а як… як вам вдається не прогоріти? Адже продукти… порції…

– А ви хто, санітарний інспектор? Чи податковий?

– Ні, що ви. Я просто так, підтримати розмову.

– Ви краще пийте каву.

Запіканка була смачною та свіжою. Він їй так і сказав, коли розраховувався.

І цього разу не з родзинками, а з лимонною цедрою.

– Ось, тримайте…

– Дякую, – сказав він. – Це… дуже… з вашого боку. Дякую.

Куртка була зашита дуже справно, хоча шов все одно неприємно коцюрбився. Купити нову, чи що?