Мария Галина - Автохтони

Хвіртка, яку він штовхнув долонею, була холодною та вологою, як її пальці.

По боках порожньої алеї чорні дерева нервово потирали руки, чорне сліпе небо висіло над головою, небом пробігали запалені, підсвічені міськими вогнями рвані низькі хмарини. Місяця не було.

Ліхтар над головою зненацька замерехтів і згас, і, як за командою, згас другий – на дальньому кінці вулиці, немов би там, в собняку, був заразом і пульт керування вуличним освітленням. Це нічого, сказав він собі, звідси до центра на таксівці хвилин десять, і будуть освітлені вулиці й юрба народу. Жерти хочеться, аж несила, секс з’їдає багато калорій, виходить, до «Криниці» або до Юзефа. Але ж він ніколи не був у «Криниці» ввечері, може, ввечері вона взагалі розчиняється у повітрі? Де там у нас візитівка цього знавця архітектури, зараз ми його викличемо, а, ось, здається, до гаманця я її поклав, коли розраховувався… А гаманець де? Ага, ось.

І завмер, так і не витягнувши руку з кишені.

Хтось стояв у провулку, темний, масивний, хоча й невисокий, і знадобилася пара секунд, щоб усвідомити, що невисоким цей хтось здається тому, що стоїть рачки. Горбаста лінія спини трохи здіймалася й опускалася, неначе б цей то припадав на всі чотири кінцівки, то випростовувався знов…

Нехай йому. Просто величезний собака. Кавказець. Чи алабай… ні, все ж таки кавказець. Якийсь мудак випускає свого собаку вночі погуляти, от і все. Собак він не боявся, хоча, звісно, і серед них бувають психи, собаки з цього погляду нічим не кращі від людей.

Йому здалося чи той і справді встав на задні лапи?

Це розіграш, такого звіру не буває, просто продовження вистави, перша дія – у декораціях особняка, друга – на пленері… Готика. Самотнє освітлене вікно, яке раптом згасло, чорні кощаві дерева, дивна жінка. Антураж підібрано, ролі розподілено, мізансцени вибудовано. Вони стиха спостерігають за ним, думають, він побіжить… Ну, так хрін їм.

Він витягнув нарешті з кишені телефон і увімкнув підсвічування. Побачив свою власну долоню, що почервоніла від холоду, побачив увесь у дрібній мряці завиток на чавунній огорожі особняка, але за контрастом усе інше занурилося у суцільну, монолітну пітьму. І постать у кінці провулка – теж. Він квапливо вимкнув підсвічування, але крім фосфоричних коліс, що оберталися у вогкому повітрі, нічого не побачив.

Хтось навалився на нього. Важкий, від якого тхнуло мокрою псятиною. З несподіванки він навіть не виривався, лише мляво відбивався кулаком із затиснутою мобілою. Кулак влучив у мокре та мохнате, щось захрумтіло, хтось загарчав придушено, дихнув смородом в обличчя, величезною лапою обхопив зап’ясток, потягнув.

– Та швидше ж, мудило!

Він сіпнувся, намагаючись видерти руку, але той тримав сильно та міцно, йому, аби не впасти, довелося зробити крок, потім ще крок, ліхтар над головою зненацька ожив, у анемічному світлі, тьмяному, немов калюжка сечі, він побачив руду бороду, косуху, бандану, шипастий шкіряний браслет на величезній мохнатій лапі, яка обхопила його власний зап’ясток.

– Упирю?

– Ворушися, пришелепку! – рикнув вільний райдер. – Життя набридло, чи що?

Другою лапою він утирав, розмазуючи по вусах, кров, що крапала з носа.

Мотоцикл блискотів у напівмороку трубками та зчленуваннями, лискучий і потужний, як ґіґеровський Чужий, Упир влаштувався у сідлі, буквально закинув його за спину і дав газу. До вух набився рик мотора, гострий біль полоснув спину, хтось був там, позаду, але Упир заклав хвацький віраж, і цей хтось відірвався і зник, чорні дерева зливалися у безперервний частокіл, ліхтарі – у безперервну, розвезену смугу світла…

– Зачекай, я, здається, мобілу зронив!

– Ти що, брате, охрінів? – горлав Упир, перекрикуючи рев мотора і зустрічний вітер. – Не можна чекати! Ні в якому разі не можна чекати!

Під яскравим, дуже яскравим ліхтарем Упир загальмував.

– Зачепив усе ж таки? Дай-но подивлюся.

Здоровезні ножища в берцях уперлися в булижник.

– Пощастило тобі, брате. Це не укус. Це він пазуром. Куртку зніми.

Він покірливо стягнув куртку. На спині куртки була довга проріха із подертими краями, наче він десь зачепився за крюк. З проріхи стирчали клапті підкладки. Відразу стало вогко й мерзлякувато. Втім, його й так циганській піт проймав.

– Потерпи трошки.

Упир відчепив від паска армійську флягу, відкрутив ковпачок. Гостро, різко запахло спиртом, защипало.

– Порядок. Одягай куртку, брате, он, трусишся весь.

За дальніми дахами феєрверк розсипався танучими зеленими, золотими, сріблястими зірками. Знову на Площі Ринок щось святкували, не інакше.