Мария Галина - Автохтони

– Я і не сподівався, – сказав він. – Це було б занадто велике щастя. Хоча, якщо подумати, у приватних архівів більше шансів зберегтися. Міський архів вивозили – і не раз. Я з’ясовував. Нічого немає.

– Ви цікавитесь якоюсь літературною групою. Шпет казав.

Вона раптом опинилася зовсім близько, схоже, й пересуватися вміла, як рибка, – ворушачи самими лише хвостовими плавцями. Є в неї хвостові плавці?

Ніс прямий, із тонкими ніздрями. Чорні акуратні брови, гладенький круглий лоб. Опуклі перламутрові повіки. Вона, виявляється, була в темному светрі із глибоким викотом човником і у вузьких брючках, але відчуття срібла та холодного блиску не зникало. І ще вона була босоніж. Дуже маленькі ступні. Й тонесенькі кісточки.

Вона була нижчою від нього на голову.

– Скажіть… – Від неї пахло лілеями, мохом, мокрою зеленню, землею. Дивні парфуми, але їй личать. – Навіщо ви прийшли? Насправді?

Напевно, треба було сказати: я почув, як ви співаєте «Іоланту», і закохався – пристрасно, непереборно. Вона істеричка, для неї нікого, крім неї самої, не існує, він легко доб’ється її прихильності. Почати з «Іоланти», полестити, лестощів забагато не буває. А потім, ненав’язливо, підвести розмову до тієї самої Валевської.

– Я збираю інформацію про «Діамантового витязя». Була така літературно-мистецька група на початку минулого століття. Ваша бабуся… – Він прикинув і виправився: – Прабабуся співала в опері, яку вони ставили. «Смерть Петронія». Я сподівався, ви щось знаєте про це.

Дуже чіткі брови зійшлися на блідому чолі, утворивши акуратну зморщечку. Вона вся була така от – акуратна. Ладненька. Гладенька.

– Ні. Здається, ні. Не пам’ятаю.

– Партитуру до неї писав Ковач. Ладислав Ковач. Шпет сказав, він геній. Був генієм.

Зморщечка між бровами стала глибшою. У чорних очах плавали крапки світла. Поривчасто схопила його за руку, так несподівано, що він ледь не висмикнув свою. Пальці були як у дитини – тоненькі, вологі й холодні.

– Ходімо вниз. Я покажу вам.

– А хіба… не зачинено?

– Ну то й що?

Фотоелементи, чи що там було насправді, але здавалося, вона запалює світло в будинку мимохіть, однією своєю присутністю. На сходовому майданчику, в холі, в порожніх кімнатах нижнього поверху. Стовпчик із оксамитовою линвою вона просто відсунула.

Упорядникам, подумав він, не вистачило азарту. Немов би хтось, хто розставив меблі та розвісив картини та світлини, понахапував, що потрапило під руку, махнув цією самою рукою і сказав: а, нехай собі!

Музейна вітрина – фанера, шпон, а ось бюро добре, інкрустоване перламутром і слоновою кісткою, і букет воскових квітів під скляним ковпаком непоганий, тепер таких, вважай, і не знайдеш. Вьорджинель. Купка старих нот. Гарна копія того, горішнього портрета, нефахівцеві й не відрізнити. Молода темнокоса, темноока жінка у мантильї. Вочевидь, у ролі Кармен. Чорний кучерик на скроні. Глибокий викот кокетливо прикритий пишною трояндою. Схожа на цю, на Яніну? Незрозуміло. Вона попливла до високого вікна, віддзеркалення на вощеному паркеті ледве встигало за нею, розсмикнула важкі оксамитові портьєри, втім, незрозуміло, навіщо. Ззовні стояла цілковита темрява, він розрізняв лише парні відображення лампочок бронзової люстри. Навіщо вона його сюди потягла?

– Хочете подивитися на Ковача? – Вона знову попливла, цього разу до вітрини. Босі ступні залишали на паркеті вузькі сліди, що танули, начебто вона бігла по льоду.

Під склом із коричневих твердих світлин посміхалися незнайомі чоловіки в сюртуках і жінки в блузках із рукавами-буф. Із чорно-білих – чоловіки в сюртуках і жінки в жакетках і маленьких капелюшках. Чоловіча мода змінюється повільніше. Тепер бувають такі обличчя? Такі маленькі злі жіночі губи? Такі опуклі високі лоби?

– Шпет ходив, випрошував. Був згоден на копії, на знімки знімків. Але я відмовила. Нехай усе буде тут. Якщо є в усіх – який же це музей?

Наймолодший, найвищий, найширокоплечіший, комір білої сорочки-апаш відкриває міцну шию, пасмо волосся падає на високе чоло, стоїть трохи осторонь. Темно-русявий? Брюнет? На світлинах волосся зазвичай темніше, ніж насправді. Відкрита посмішка, світосяйна чарівність юності.

– А це? Ваша… прабабуся, так?

Молода жінка в жакетці, на плечах лисяча горжетка, звіряча мода. Чіткі дугоподібні брови, хвилясте коротке волосся. Маленький рот на світлині був чорним, наче вона їла вугілля. Поряд худорлявий чоловік у круглих окулярах, навіть на поганій світлині видно, що обличчя в нього добре, трохи розгублене, як буває у дуже короткозорих людей.