Мария Галина - Автохтони

З-під гравію садової доріжки при кожному кроці вичавлювалася вода. Вікно висіло в мокрому повітрі, наближаючись із кожним кроком.

Фестончасте бляшане піддашшя, сходи… Слизько, зараза, так і навернутися недовго. І відразу ж під піддашшям запалилася лампочка. Мряка крутилася в конусі світла, немов зграйка мошви. Він ретельно витер ноги о ребруватий поріжок, і ще одне тихе клацання винагородило старанність: двері відчинилися, і так само, сама собою, засвітилася лампочка у вітальні. Фотоелемент? Напевно, але він подумав про зачарований замок. Принц, який порушив усамітнення полоненої красуні. Або відьми.

У вітальні стовбурчилися рогами тонетівські вішаки, у плетеному високому коробі купою мертвих звірків громадилися ганчіркові капці, з тих, що підв’язують до щиколоток на зразок личаків, а вони все одно розв’язуються і човгають паркетом, плутаючись у ногах. Саме цього музейні працівники й домагаються, позаяк ненавидять відвідувачів, що приходять до тихих залів і заважають жити.

Цей будинок не прикидався музеєм. Він і був музеєм. Вхід до вітальні позначався двома стовпчиками із латунними маківками й оксамитовою линвою, що провисала між ними. За линвою панувала цілковита темрява: ані промінчика, ані проблиску ліхтаря. Фіранки на вікнах? Можливо, навіть оксамитові фіранки? Кручені мармурові сходи вели на другий поверх, і біля їхнього підніжжя не було ніяких стовпчиків.

Там, нагорі, прямокутник світла наче стрімко прорізали невидимими ножицями. Колись давно в курортних лінивих містах на сонних золотавих набережних умільці різали ось так, із чорного паперу профілі ніжних замовниць… Дивне, майже забуте мистецтво. Ножицями – раз-раз!..

Світло кололо очні яблука. Він блимнув.

– Ви до мене?

Голос тихий, майже дитячий. У неї ж має бути сильний, глибокий голос! Сопрано. Можливо, мецо-сопрано. Світло вигризло її постать з країв, було видно тільки, що на зріст вона невисока.

– Я хотів би поговорити з пані Валевською. Яніною Валевською.

Він уже знав, що друга половина прізвища сама собою, невідчутним чином відвалилася.

– І?.. – той же тоненький голос.

Вихід свій вона обставила красиво. Вправна акторка, не припиняє грати навіть у себе вдома. Напевно істеричка. Усі вони – істерички.

– Дозволите піднятися?

Вона не відповіла. Боїться незнайомих людей? Навіщо тоді відчинила? Ні-ні, це мізансцена: він – унизу, в напівтемряві, вона – нагорі, у світлі, напружене мовчання, ледве чутне порипування мостин. У старому будинку завжди є такі крихітні звукові примари, сумна месмерична луна, шепоти та шерехи, що залишилися від колишніх жильців.

– Так, – сказала вона нарешті, – так, авжеж.

Поки він піднімався сходами, вона відступала. І нарешті темний вощений паркет між ними ліг, неначе озеро, в ньому плавали плями світла від старовинної бронзової люстри.

– Так? – повторила, цього разу з акуратно дозованою питальною інтонацією. Голосом вона володіла пречудово.

Негатив змінився позитивом – на тлі темного вікна вона здавалася дуже білою, не просто білою – сріблястою, як рибка-верховодка, – і такою ж гладенькою. А волосся так і залишилося дуже чорним, смоляним. Каре, а-ля двадцяті. «Бродячий собака», довгий мундштук, кокаїн, завірюха…

– Я чув, як ви співали Іоланту, – сказав він, аби щось сказати, – на репетиції…

– Так, – погодилася вона.

Він глибоко вдихнув і зробив ще кілька кроків. Вона стояла, упершись у підвіконня, і, щоб не сполохати її, він знову зупинився, цього разу посеред кімнати.

– Я, напевно, повинен представитися. – Він переніс вагу з однієї ноги на другу і зітхнув. – Розумієте, я роблю розвідки… певним чином…

– Знаю, – сказала вона спокійно, – мені Шпет сказав. Що ви обов’язково прийдете.

Ну так, звісно, адже вони тут усі одне одного знають…

Шпет і Воробкевич говорили самі, йому залишалося тільки підтакувати, а ця перетворювала мовчання на напружену захоплюючу драму. «Карл Бехштейн» біля стіни, потерте шкіряне крісло, на гнутій спинці віденського стільця мереживний чорний ліфчик… Цікаво, ліфчик – теж частина експозиції? Чи вона просто забула його прибрати?

– Цей портрет… тієї Валевської?

– Так, – сказала вона і знову замовкла.

– А… хто писав?

– Ерделі. Це оригінал. Там, унизу, – копія.

Судячи з цього бюстгальтера, не такі вже й маленькі в неї груди. Чорт, не про те думаю.

– Насправді там, унизу, все підробка. Ну, майже все. Знаєте, як буває, коли нічого не залишилося, – відновлюють за світлинами, за розповідями. Адже вам архіви потрібні? Щоденники, листи? У них немає архівів.