Мария Галина - Автохтони

– Насправді – ні?

– Звісно, ні. В чому завгодно, тільки не в цьому. Насправді це був її вибір. Адже вона могла тоді поїхати за розподілом. Або піти від нього. Та все що завгодно. Але вона віддала перевагу тому, щоб жити побіч, зневажати й ненавидіти. А він і далі її кохав. Вона була для нього всім, розумієте? Єдиним виправданням усіх його махінацій, усіх компромісів… І одного разу хтось обмовився при ньому, ну, наче жартома, що у Гробовичах, у передмісті. Тепер це вже не передмістя, в межах міста, але все одно…

За сусіднім столиком старий Марек знову розставив фігури і тепер грав сам із собою – за білих і за чорних. Нерухоме обличчя, підсвічене знизу недогарком, було немов посмертна маска.

– Колись він служив в управі. А я сидів у гетто. – Вейнбаум перехопив його погляд. – Старі вороги – це останні друзі. Так от… Там треба було зробити певні маніпуляції, вже не знаю, які, й прийняти останній подих. Буквально, не фігурально. Гоп! – і вона вже другий жилець у цій жалюгідній руїні, що іменується людським тілом. І, що зовсім сумно, її ніхто не спитав, чи хотілося їй ось так… разом із ним тягатися до вбиральні, митися, підтиратися, бачити… ну, зрозуміло, що бачить стара людина, коли займається, скажімо так, особистою гігієною. І нікуди від цього не дітися, нікуди не піти. Вона й до цього його терпіти не могла, а вже тут…

– Ваш Воробкевич просто шизофреник. Роздвоєння особистості.

– Він – двоєдушник. Не шизофреник – двоєдушник. Ви що, нічого не знали про двоєдушників?

Даремно він найняв Вейнбаума як консультанта. Все одно що найняти Мюнхгаузена.

– Стривайте… ви тут сказали, що Марек служив в управі, а ви… Скільки ж вам років? І вам, і йому?

– Не ваша справа, – ображено відповів Вейнбаум.

Минуле, яке ніяк не стає минулим, немов би спалах, що вже згас, але залишив на сітківці довгий сяючий слід.

– Чому – «Синя пляшка»? – спитав він несподівано для себе.

– Даруйте, що?

– Ну ось, здається, у Стівенсона було оповідання…

– Про синю пляшку? Ні, до чого тут Стівенсон? Я гадаю, ну, просто красиво. І вивіску легко малювати. Читати раніше мало хто вмів. А так – висить синя пляшка, і всім одразу зрозуміло, що це синя пляшка. А цю кав’ярню, з чуток, відкрили відразу після турецької облоги. Ну, ви пам’ятаєте турецьку облогу.

– Буквально от як зараз!

– Дуже дотепно. Так от, хоробрий шляхтич, там, до речі, в кутку, його портрет, бачите, темненький такий, через підземний хід у міській стіні пробрався до турок і підпалив пороховий склад. Паніка, дим, і, природно, тут вискакує з воріт міське людове військо, і турки біжать. І покидали все своє майно, й ось магістрати запитують хороброго шляхтича, яку нагороду він би хотів отримати за свій подвиг, і шляхтич, оскільки подорожував Сходом…

– Каже, нічого не треба, а тільки он ті мішки з чорними зернами. І патент на їхній продаж на п’ять років. Розумний шляхтич трапився. З діловою тямою. Я чув цю історію у Відні. Про одну тамтешню кав’ярню. Нібито найстарішу.

– Якщо одну й ту ж історію розповідають у різних місцях, – сказав Вейнбаум, – виходить, у ній є, гм… зерня істини. Хоча б завбільшки з кавове. Інакше навіщо б її розповідали?

– Маркетинговий хід.

– Аякже ж! Але не можна ж вигадати те, чого не було. Тобто можна, але це швидко забудуть.

– Ви хто за фахом, містере Холмс?

– Бухгалтер. Коли я починав, це називалося рахівник. Нарукавники, рахівниця.

– Престижна професія.

– Це зараз. Але зараз я вже не у справі. Іду, Мареку. Ви ще щось хотіли запитати?

– Так. Про Валевську-Нахмансон. Вона співала у вашій опері до війни. І там ніби якась драма була.

– Між драмою та трагедією, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Її в тридцять дев’ятому застрелив коханець, співробітник НКВС. Прямо з партеру, коли вона співала Кармен. Це є в путівнику, ми дуже пишаємося цією історією. Ми взагалі пишаємося своєю історією.

– Ви точнісінько як Шпет. Він теж дуже пишається. Але стривайте… Скільки їй було в тридцять дев’ятому?

– Під сорок, так. Але, кажуть, виглядала от сили на тридцять. Сильний, гарний голос. Сопрано. Чоловік у неї був…

– Негідник суворий?

– Що ви. Наймиліша людина. Інженер-путієць. На руках носив, пестив без міри. І заарештували його, звісно. Кажуть, вона й зійшлася з цим енкавеесником, забув, як його звали, щоб врятувати чоловіка. А чоловіка все одно розстріляли. Цей її коханець і справді намагався його витягти, навіть пішов на посадовий злочин. Щось, пов’язане з підробкою документів, підкупом, шантажем і відчаєм. Хто ж знав, що він такий гарячий? У нас, знаєте, тут усе бурхливо. Оперні пристрасті. Ви, звісно, захочете відвідати її? Вас, я бачу, дуже цікавить наше славетне минуле.