Мария Галина - Автохтони

Вона мовчки човгнула шваброю йому під ноги. Потім ще раз, сильніше, брудна вода виплеснулася на носаки черевиків.

– Співаєте ви й справді пречудово, – сказав він, повернувся й пішов геть.

– Ніна Корш? – Вейнбаум, як і до того, був у своїй кумедній бейсболці. Ну й вуха в нього! – Ні, не чув. Хоча Корші тут жили, так. Мали прибутковий будинок на Дворецькій. Здається, встигли поїхати в тридцятих, здається, до Відня. А що це у вас у теці?

– Старі ноти. Купив на тандиті.

– А ширяться чутки, що ви знайшли якусь утрачену партитуру. Либонь не Ковача.

– Що, вже? Ні, справді, купив на тандиті.

– А, звісно, – невпевнено сказав Вейнбаум. – Беаточко, люба, ну не можна ж так… Ви поклали пану вчорашнє печиво. Сьогодні повинно бути у формі півмісяця, а це у формі зірочки. У формі зірочки подавали вчора. Вони кожного дня випікають різні, щоб постійні відвідувачі знали, що печиво свіже. Я ходжу сюди від самого заснування, й жодного разу… Ось, Марек підтвердить.

Марек, почувши власне ім’я, повільно повернув голову. Зомбі, муляж, реконструкція зі скелета. Або кремнійорганічна форма життя, млява у порівнянні з швидкоживучою білковою. Фантасти таке люблять. Вуста Марека були щілиною, очі були щілиною, чоло і підборіддя – брили, загладжені невблаганним часом.

– Навіть у війну. Вони випікали на сурогатному маслі, але все одно… Кожного дня – різне. В них були такі формочки… Пам’ятаю, якось сиджу я… а тут патруль.

– Вейнбауме, ви гоните.

– Чому ви мені не вірите? – ображено спитав Вейнбаум і кліпнув. – Що я, не можу бути… ну, я не знаю, вічний жид, скажімо? Агасфер? Хоча я Йому не робив нічого поганого, ніколи, запевняю вас. Це все антисеміти. Наклеп. Історія мене виправдає.

– Скажіть, а ви справді служили у вермахті? І стріляли срібними кулями?

Вейнбаум подивився на нього ошелешено, повіки без вій кілька разів швидко-швидко кліпнули.

– Яніна, – повільно мовив Вейнбаум. – Ну, звісно. Послухайте, як я міг служити у вермахті? Я чесний юдей! Хочете, доведу?

– Візьму на віру.

– А от він – так. – Вейнбаум показав гострим підборіддям у бік нерухомого Марека.

Мерехтливі відблиски свічкового язичка рухали сюди-туди тіні, й через те обличчя Марека час від часу навіть здавалося живим.

– Служив у вермахті. І стріляв срібними кулями. Іноді. В нас інакше не можна. – Вейнбаум нахилився і голосним шепотом сказав через стіл: – Вампіри. У нас тут, як би це сказати… їхня історична батьківщина. І срібні кулі в цьому сенсі… Адже вони воювали і там, і там. Чом би й ні, їх же так просто не вб’єш! І крові сила-силенна, можна покористуватися. Ніхто не дорікатиме тобі, якщо ти трошки покористуєшся кров’ю протилежної сторони. Їх особливо багато було поміж медиків, звісно. І поміж персоналу концтаборів. Але траплялися й просто вампіри, знаєте…

– Вейнбауме…

– Ні-ні, стривайте. У нас тут навіть є могила вампіра, Валек мав вам показати! Не показав? Не Валевської, а справжнього, як там його… Така просаджена плита і пролам у землі, й він із нього вибирається, коли молодий місяць. Як повний місяць – перевертні, як молодий місяць – вампіри, мусить же бути якийсь порядок, погодьтеся!

– Вейнбауме!

– Перепрошую, – сказав Вейнбаум і потер долоньки, – захопився.

Свічка перед Мареком згасла, але Марек так і сидів у темряві, поклавши руки перед собою. Беата, вправно рухаючи гарним тілом, поміняла свічковий каганець. Білою рукою вона зачепила білого пішака, і той покотився столом. Марек не звернув уваги.

– Ви буваєте на тандиті? Ну, там, де колекціонери збираються?

– Юначе, я не цікавлюся антикваріатом. Я сам – антикваріат.

– І все ж. Там є один такий, у чорному пальті. Гадаю, він і влітку в ньому ходить. Із портфелем.

– А в портфелі – предмети юдейського культу? Цього знаю, – сказав Вейнбаум.

– Він хто?

– Ніхто. Голос. Вісник.

– Скільки йому років?

– Скільки років може бути віснику? Сто, тисяча… ніскільки. Вісник з’являється, коли треба передати вість. Вісник і є вість.

– Кабалістика якась.

– Певна річ, кабалістика, – погодився Вейнбаум. – А ви як думали?

– Він казав про бійню у дворі Сакрекерок.

– Так, – погодився Вейнбаум, – бійня. У гетто їх було двісті тисяч. Чому вони не опиралися? Чому дозволили зробити із собою таке? Як ви гадаєте? Адже двісті тисяч – це дуже багато.

– Жінки, діти. Старі.

– Добре, ділимо на десять. Залишається двадцять тисяч. Двадцять тисяч дорослих сильних чоловіків – це теж багато.