Мария Галина - Автохтони

Музиканти метушилися в оркестровій ямі, звуки стрибали залою, немов уламки кольорового скла. Леонід у цивільному й зі звичайною, людською, не пташиною головою сидів у партері, сумно похнюпившись, і розминав у пальцях цигарку. Він присів поряд. Вітольд Олегович буде за півгодини, сказав Леонід. Обідати пішов. Покрив мене матом і пішов обідати. Не може бути, сказав він! Матом! Вітольд Олегович! Така щиросердна людина! Така тонка. А я саме навмисне прийшов, щоб із ним побачитися. І передати ось цю теку. Ні-ні, тільки в руки. Вам я б довірив, але треба дещо обговорити особисто. Яка прикрість, що я його не застав, але в мене буквально за п’ять хвилин інша зустріч. Але ви йому передайте все ж таки, коли він повернеться, що я відшукав партитуру Ковача.

Теку, дуже стару, із поворозками, він тримав під пахвою. Від теки пахло мишами. Одне з іншим було не пов’язане, певна річ.

– Партитуру кого? – непорозуміло перепитав Леонід.

– Ах, він знає. Але треба бігти, треба бігти.

Він підвівся, не дуже зграбно, тому що тека випорснула з-під руки й впала на підлогу. Жовті крихкі нотні аркушики розсипалися підлогою, він квапливо зібрав їх, мурмочучи й вибачаючись, і так само квапливо рушив геть. У вестибюлі він відступив до сходів чорного ходу, зваживши, що Вітольд повернеться з парадного, оскільки і вийшов звідти ж. І почув голос.

Голос був майже матеріальний, він ударявся об перекриття стелі, відскакував від стін, голос доторкнувся до його обличчя, до щоки, до вуст, немов соболеве хутро або легка жіноча рука, лоскотлива та ніжна.

«Ось Аврора хмари пофарбувала пурпуром. Ось нам час розлучатися, до інших країв ти йдеш, мій друже, куди за тобою піти мені страшно.

Не личить веселій твоїй повірниці мить прощання тобі отруювати жовчю та оцтом».

Він прискорив кроки.

«Вочевидь, усі, хто встав над смертними, більше вже не люди самі, жодного разу не було, щоб над нашими бідами та зажурами боги зглянулися…»

Поворот, ще поворот. Коридор, вощений паркет. Фарбовані кремовою водоемульсіонкою стіни.

Сірий халат, сіра хустинка, обличчя як лежала картоплина. Напевно, колись халат і хустинка були веселими та яскравими. Та й обличчя… не може бути, щоб в неї завжди було таке обличчя!

Вона човгнула шваброю прямо йому під ноги. Калюжка води розпласталася й втягнулася назад, у вологу ганчірку. Так і мокриць недовго розвести.

– Тут хтось співав. Жінка.

– Це опера. – Одне плече в неї було вище за друге. – Тіятер. Вони тут завжди співають. Яніночка наша співає. Й інші всілякі.

– Це не Яніна, – сказав він машинально. – У цієї контральто.

Очі в неї були як дві стерті нікелеві монетки.

– Яніночка співає, – повторила вона, – люди слухають. Букетики дарують.

– У цієї контральто, – у свою чергу повторив він. – І вона співала Силію. Я думаю, він і писав Силію спеціально для неї. У неї був гарний голос, усі мемуаристи підтверджують. І вона його кохала, знаєте, як жінки певного складу кохають. Особливо якщо вони до того ж негарні. До нестями, до самозабуття! Поїхала за ним із Росії. Думала, буде вірною помічницею і він зрозуміє нарешті. Оцінить. А він приїхав, оглядівся і закохався у Валевську. Вона ненавиділа Валевську, я думаю. Так глибоко й страшно, як можуть тільки ось такі негарні тихі жінки.

Щока в неї була перекривлена, судомний тик, немовби натягнутий мішечок, у якому тріпоталося щось маленьке.

– Даремно вона узялася співати Силію. Погана прикмета. Петроній недарма так квапився різати собі вени, він покінчив із собою вчасно, і родина зберегла маєтки та гроші. Певним чином він обкрутив тирана круг пальця. А тирани цього не люблять. І оскільки сам Петроній був недосяжний, гнів Нерона обрушився на Силію. Їй довелося відправитися у вигнання, і вигнання це було нерадісним.

Він помовчав.

– А Корш… що ж, вона, на жаль, була не тільки негарною, але й нездарою. Дуже старалася, так. Тягалася за ним скрізь, салони, вітальні. І все марно. Знаєте, її навіть ніхто не запам’ятав. Як він, певно, сміявся, коли писав для неї партію Силії! Сильної, хороброї подруги, веселої розпусниці! Ви її онука? Не може бути, щоб донька!

Маленьке звірятко в неї під шкірою тіпалося все сильніше. Безгубий рот був скошений на один бік.

– Хочу вас розрадити. Насправді він теж був нездарою. Як не п’явся. Холодні, головні тексти. У Пітері в нього нічого не вийшло, в Москві нічого не вийшло, поїхав сюди. Сподівався почати нове життя? Чи виконував завдання нової влади? Скоріше друге, я думаю.