Мария Галина - Автохтони

Офіціант приніс каву й безшелесно пішов геть. Він обережно відсьорбнув. Кава була кращою, ніж він очікував, але й справді, навіщо вони туди кладуть кардамон?

– Над вашою головою, – сказав Воробкевич.

– Ви продали це ресторації?

– Офірував. Послуга за послугу. Розумієте, в мене довічна знижкова картка, приватний кабінет, якщо з’явиться потреба, і…

– Хочете вгадаю? Датовано двадцятими і підписано Баволем, так? Виглядає старше. Кракелюри.

– Коли б ви знали, як робляться кракелюри, – сказав Воробкевич.

– За що ви це видали?

– За роботу невідомого майстра-масона вісімнадцятого століття.

– Що ж тут масонського?

Чорне волосся, чорні очі. За бажання можна угледіти схожість з Яніною. За великого бажання.

– Як що? – здивувався Воробкевич. – А букет? Масонство приділяє серйозну увагу символіці квітів. Почитайте Морамарко, чи що…

– Я почитаю, – сказав він терпляче. – Все ж таки, якщо коротко?

– Коротко це можна трактувати як Алегорію, що тримає в руках символи Мудрості, Сили та Краси, – жваво пояснив Воробкевич. – Енотера, вона ж примула вечірня, – емблема молодості й, гм… оргіастичних задоволень, урівноважена пасифлорою, або кавалерською зіркою, що символізує приборкані пристрасті й спокуту, також вітекс священний, або аврамове дерево, символ цноти й доброчесності, також чоловічої сили. Але ж нічого особливого, вірно?

– Ну, взагалі-то так буває. Людина починає як копіїст, а потім знаходить свою фішку. Для цього зовсім не обов’язково з’їжджати з глузду.

Він поглянув на масивний, певно, теж масонський годинник на стіні. На срібному циферблаті випускало золоті промені світанкове сонце. Саме час навідатися до Юзефа. Він згадав розкішні золотаво-багряні тони сочевичної юшки, гострий запах зелені, часнику та цитрини й глитнув слину… червоне це, червоне дай мені!

– Знаєте, я, мабуть, піду. Пообідаю у Юзефа.

– Авжеж, – сказав Воробкевич із полегшенням. – Там принаймні годують.

– Тільки останнє питання: мені тут натякнули, що з могилою Валевської були якісь проблеми. Ніби її вандалювали.

– Ну так, – здивувався Воробкевич. – Усі це знають. Її викрав цей молодий композитор. Як же його… Ковач! Казали, він викрав її, ну, щоб… бути з нею разом востаннє. – Воробкевич сором’язливо поворушив носом. – Ще ходили чутки, що він у прощальному пориві сунув їй до труни якийсь манускрипт. Нотний запис…

– А потім похопився й вирішив забрати? Зазвичай із цього нічого доброго не виходить. А чому цього немає в путівниках? Адже дуже виграшний сюжет.

– Марта була безумовно проти, – сказав Воробкевич. – Могила видатної співачки – місце, куди можна піти вклонитися. А розпускати усілякі чутки… плітки…

Воробкевич зчепив пухкенькі пальчики, розчепив. Схилив голову набік, наче прислухаючись.

– Тепер, напевно, можна, – сказав Воробкевич і посміхнувся.

– Сьогодні немає вистави.

– Я знаю.

– Тоді що вам потрібно?

Двері службового входу трохи прочинилися. На нього війнуло сирими ганчірками, застоялим тютюном і ще якимось неприємним чоловічим лосьйоном, гострим, із мускусовою віддушкою. Десь там, у глибині, була затишна комірка, і столик, прикритий подряпаною цератою, і вечірня газета, і чай у підскляннику, і кип’ятильник, і ліжко, застелене старою вовняною ковдрою. Не може бути, щоб такої комірки не було. Просто до неї щільно прикриті двері. Тому так темно.

– У вас працює така прибиральниця. Корш? Ніна Корш?

Чому він сказав – Ніна? Її можуть звати як завгодно.

– Ніякої Ніни в нас немає.

– А! Згадав! Павлівна. Павлівна, так ви її називали. Вона ще співає гарно.

– Павлівна? Співає? Та вона ледве-ледве розмовляє! У неї вся морда перекривлена, – життєрадісно сказав вахтер. – А навіщо вона вам, добродію? Невже сподобалася? Як би це сказати… полонила вродою… Хто-ооо може зрівнятися з Матильдою моєю! – У вахтера був непоганий соковитий голос, а обличчя не видно. Очі виблискували у мороці.

Він терпіти не міг цю арію Водемона.

– А як її прізвище? Корш?

– Звідки я знаю. Навіщо мені її прізвище? Я що, до РАЦСу її вести зібрався? – Вахтер утробно реготнув. – Хочете зайти? Пошукати її?

Театр був темний, як… як склеп. Театральність спонукає до заяложених порівнянь. І там ця Корш у темряві човгає, човгає, човгає шваброю.

– Або заходьте. Чайку поп’ємо. А то нуднувато тут по ночах. Привиди, звісно, це непогано, але чаю з ними не поп’єш.

Виходить, і справді є склянка, і підсклянник, і чайна ложка… І кушетка, й столик із цератою.