Мария Галина - Автохтони

– Тут є привиди?

– Аякже ж! У кожному театрі є привиди. Наприклад, стара Валевська. Виходить на сцену вся така в білому і з червоною плямою на грудях. І співає. Тільки безгучно співає, нічого не чутно. А потім спускається до зали, ходить поміж порожніх рядів і шукає вбивцю. Хочете подивитися? Ні? І правильно, добродію! Цій краще не навертатися. Інші спокійніші, а ця небезпечна. Павлівна її одного разу побачила, от і з глузду скрутилася. Валевська простягнула свою холодну руку, ось так…

З темної дверної шпарини викинулася рука вахтера, стрімлива, як щупальце, і відразу ж втягнулася назад. Він машинально відсахнувся.

Вони тут усі – психи. І брехуни. Усі критяни – брехуни. В чому фішка? Він забув… Авжеж, мандрівник зустрічає критянина, і той каже, що, мовляв, усі критяни – брехуни. Він бреше чи говорить правду. Якщо він бреше, то… така осцилююча реальність. Ну звісно…

– Ні, – сказав він, – не хочу.

– І правильно, добродію, – повторив із пітьми вахтер, – і правильно.

Він йшов і думав про потворну жінку, а може, й не потворну, просто безбарвну, ніяку, можливо, горбату, з невеликим таким горбиком, майже непомітним, ні, справді, якщо не придивлятися. Про жінку з рідким волоссям, нудну, немилу, старанну, як перша учениця, і ось вона рветься до прекрасного світу поезії і веселої розпусти, і її навіть не проганяють, і вона входить, сповнена надій, і застигає на порозі, бо в новомодному електричному світлі, де плаває дим пахітосок, їй раптом являється прекрасний принц.

Два велетні на хідлях із легкістю обігнали його й зникли за боковим провулком. Він бачив їх голови, що скакали, як м’ячики, на рівні вікон другого поверху. Мешканці, напевно, звикли. Зграйка японських туристів проковтнула його, випустила. Всі вони були нижчими від нього на голову. Стрази Сваровські у вітрині кинули йому в обличчя гострі жмутки світла. Повита хмелем вакханка заступила дорогу, тримаючи в ніжних руках тацю з пивом у пластикових стаканчиках, і він піддався спокусі, пиво було правильним, гіркуватим і, звісно ж, із гордістю сказала вакханка, місцевого виробництва. І воно, звісно, брало призи на міжнародних виставках, зокрема в Празі. Й у Відні також.

Але варто лише перетнути невидиму межу, і порожніми стали вулиці, сліпими вікна магазинів у більмах жалюзі, чорними вікна будинків, каламутними ліхтарі, що випльовували конуси світла упереміш із мрякою і дрібним снігом. Світилася лише коробочка склянички, де він учора купував коньяк, і він уповільнив ходу, роздумуючи, чи не повторити вчорашній досвід. Принаймні він спав без сновидінь.

Темна фігура заступила дорогу.

Він зробив крок убік, мало що, може, п’яного занесло, але той теж дзеркально відступив на крок і тепер стояв зовсім близько. Крислатий капелюх, настовбурчений комір, темні запалі ями очей на блідій плямі обличчя. Він відступив назад, але позаду теж стояв хтось, упираючись йому в спину чимось твердим. Навряд чи ножем, подумав він, навряд чи ножем.

– Гаманець у боковій кишені, – сказав він роздільно, – ось тут. Я можу дістати? Але там не так уже й багато грошей. Я не тримаю при собі великі суми. А більше в мене нічого й немає. Мобіла стара. Добра, надійна, але стара.

Крислатий капелюх. Довгополе пальто. Піднятий комір. Sin City. Ґотем. Бетмен і Робін.

– Дещо є, – сказав той, що попереду.

Розвернутися, вдарити того, що позаду, ребром долоні по горлу, того, що попереду, ногою по яйцях. У кіно всі так роблять.

– Авжеж, – сказав він. – Дайте здогадаюся. Тека. Але я купив її на тандиті. Й ноти теж купив на тандиті. Чесне слово. Це увертюра до «Тангейзера». Я хотів «Чарівну флейту», але «Чарівної флейти» в нього не було.

– Це Ковач, – сказав той, що позаду, обіллявши йому ліве вухо гарячим диханням. – Партитура Ковача.

– А, ви знаєте про партитуру. Звідки? Ну, звісно, у вас своя людина в театрі. Може, навіть в оркестрі. Ви, напевно, якесь таємне товариство музикознавців.

Тим часом той, що в пальті та капелюсі, відібрав у нього сумку, обережно дістав теку і розкрив її. У темряві ноти здавалися мурахами, що розбіглися блідою плоттю сторінок.

– Так, – сказала людина в капелюсі, – це воно.

– Запевняю вас, ви помиляєтесь.

Цікаво, що той, позаду, впер йому під лопатку? Палець? Запальничку? Чи все ж таки ніж? Йому не хотілося перевіряти.

– Послухайте, – сказав він сердито, – я просто хотів реконструювати одну стару постановку. Навіщо так гарячкувати? Що там узагалі такого, в цій партитурі?