Мария Галина - Автохтони

З-за дверей лунав телефонний дзвінок, настирливо, безнадійно. Телефонував той, хто не зміг додзвонитися на мобілу? В темряві, навпомацки, він натягнув джинси. Чому Веронічка не бере слухавку? Спить? Дзвінок затих, саме коли він вбіг, тьопаючи босими ногами, до вітальні. Зняв слухавку, але там не було навіть гудка, так, шерехи, статичні розряди, тиша… Він обережно поклав слухавку на базу.

Веронічка… Веронічка сиділа, посіпуючи головою і кистями рук, поміж повік мляво блискотіла смужка білка, не людина – манекен, лялька, торкнися її, і вона завалиться на бік і буде так само посіпуватися в одному їй чутному ритмі. Під шкірою щоки в неї теж щось посіпувалося, все сильніше, немов намагалася вибратися назовні миша.

Він подався назад, не відводячи очей.

І увіткнувся спиною у щось м’яке. В когось м’якого. Звідки, адже нікого не було. Й цей м’який зробив щось таке, через що він не зумів обернутися і подивитися, хто ж там стоїть, хто притискається так ніжно, так обережно проводить по шиї, по карку дуже холодними пальцями. Дотик був безстидно, безсоромно еротичним, і плоть відгукнулася, і пах пронизала солодка судома. І тоді, корчачись від відрази і сорому, він спробував відшпурнути чужу важку ніжну руку, і знову судома скрутила литки, і він прокинувся – у власному ліжку, весь мокрий… Він сидів, хапаючи ротом повітря, масуючи м’язи ніг, побіжно відзначаючи, як свербить і пече шия під волоссям. Подряпина там, чи що…

Чому марш Жерців із «Чарівної флейти»? Він що, заснув у театрі?

Мружачись від сірого ранкового світла, він виборсався з-під ковдри, поквапно підхопився, обмацав одяг. Мобіла показувала повний заряд без однієї поділки. І час. Дев’ять двадцять. Зарано, але у провінції рано лягають і рано встають. Туристів до уваги не беруть, ті взагалі не сплять.

– Так, – сказав він і відкашлявся, прочищаючи пересохле горло. – Так!

Поганий сон майорів на задвірках свідомості, як темна пляма на краю поля зору.

– Ну як вам? – Воробкевич часто дихав у слухавку.

– Ще не читав. Але Шпет дуже хвалив.

– Хоча б купили? В нас її, знаєте, розхапують.

Він уявив собі натовп біля кіоску, збуджених людей, які видирають газету одне в одного з рук. Як? Ви ще не читали? О, Воробкевич! Це ж сенсація! Хто б міг подумати, таке відкриття! Дайте-но сюди… Так, і справді. Ні-ні, зачекайте, я ще не дочитав!

– Зараз спущуся і куплю, – пообіцяв він.

– І передзвоніть мені! Обов’язково!

Воробкевичу хотілося поговорити про свою статтю. Ще й ще раз обговорити нюанси. Звичайна літературна сверблячка.

– Звісно, зателефоную, – сказав він і заходився шукати шкарпетки. Шкарпетки знайшлися, але чомусь мокрі, наче він вночі довго тупцював у калюжі. Напевно, я вночі спросоння пішов до вбиральні, а там підтікало. Але чому в самісіньких шкарпетках? Чому взагалі я вночі надягав шкарпетки?

Він відкинув мокрий клубок в кут кімнати і зарився в дорожню сумку у пошуках чистої пари.

Газетний кіоск на розі був повитий закрутками лоз, і кіоскерка була у кучерях і лозах… гаразд, тільки у кучерях. З-під вилоги рукава її жакетика-букле визирав куточок батистового носовичка. Йому чомусь стало сумно, наче носовичок був білим прапором, піднятим у безнадійній спробі зупинити наступ невблаганних фаланг Хроноса.

– Вечірка? У нас її швидко розкуповують, але я відклала. Спеціально для вас.

Він її вперше в житті бачив.

Газета пахла друкарською фарбою і трохи бруднила пальці. Приємний запах. Він швидко розгорнув її, просто біля кіоску, і відразу ж на крихкий папір впала важка крапля. Ну так, звісно.

«Криниця» була тут же, за рогом, газета навіть не встигла змокнути.

Вона дочитала вчорашній роман і взялася за наступний, на обкладинці напівоголений і дуже вмускульований брюнет обіймав зашнуровану в корсет шатенку. На задньому плані проглядалися пальми та вітрила.

– У вас, здається, нелегке відрядження.

– Я просто не виспався. Кошмари. Це нічого. А можна цей ваш дивовижний бальзам до кави?

– Вже, – сказала вона і знову заглибилася у книгу.

Він влаштувався на звичному місці біля вікна і розгорнув газету. При лівому лікті струмені води краяли на смуги вітрину, він був наче всередині шлягеру «It is always nice to see you, – said the man beside the counter…» [8] Тут і далі в тексті рядки шлягеру Сюзанни Вега «Tom’s Dinner» (Завжди радий вас бачити, / сказала людина за стійкою… / і я звернулася до гороскопів, / і пошукала анекдоти та жарти…). Tom’s Dinner, виявляється, у Нью-Йорку, на П’ятій авеню. А він завжди думав, у Лондоні. Яке розчарування. У Лондоні була б зовсім інша справа.