Мария Галина - Автохтони

Чому так хочеться їсти? Він же тільки-но стріскав таку здоровезну відбивну! Авжеж, це через те, що саме час йти до Юзефа. Рефлекс. Як у собаки Павлова. Він уповільнив ходу, роздумуючи і навіть відчуваючи деяку незручність, викликану власною харчовою непоміркованістю, але все ж таки вирішив на користь Юзефа. По-перше, там напевне буде Вейнбаум, по-друге, сочевична юшка. Він ніколи не думав, що приохотиться до сочевичної юшки.

Темну фігуру сутінки нібито виштовхнули йому назустріч, і він здригнувсь, але відразу ж учув знайомий запах мокрої псятини і дубленої шкіри.

– Мардуку!

– Я Упир, – докірливо сказав той.

– Пробач, брате. У темряві не розгледів. А що ж ти сам? Де Мардук? – спитав він, щоб не здатися нечемним.

Чому мені не дають спокійно поїсти сочевичної юшки?

– Мардук дуже зайнятий, брате.

У рюкзаку вільного райдера дзвякало та бряжчало. Знову пиво? Ох, ні. Тільки не це.

– Брате, – сказав він душевно, – давай не сьогодні. Я втомився. І взагалі.

Упир узяв його лапою за лікоть. Хватка була такою міцною, що він відчував кожний упирський палець крізь щільну тканину куртки…

– Тобі треба пройти зі мною подекуди, брате.

Упиреві очі ховалися у затінених западинах очниць і поблискували звідти. Неприємне обличчя. Чуже. Упир чи зомбі. Тьху, він і є Упир. Зараз скаже, що хоче з’їсти мій мозок. Він, власне, вже їсть мій мозок.

– Нікуди я не хочу йти!

– Авжеж, – миролюбно сказав Упир, – я знаю.

Величезною своєю лапою у шкіряній рукавиці з обрізаними пальцями Упир продовжував утримувати його лікоть. Вивільнитися не було жодної можливості.

– Куди ти мене тягнеш?

Упир наблизив велике обличчя до його обличчя. Мокрою псятиною запахло ще сильніше.

– До одного місця, – сказав вільний райдер роздільно, – де ти переночуєш. Зрозуміло?

– Ні. Я ночую в хостелі. «Піонер» називається.

– Тобі не можна до хостелу.

– А до Юзефа – можна? Я хочу до Юзефа. Я завжди у цей час ходжу до Юзефа.

– Перетовчешся, – сказав Упир.

– Ти нечемний, брате, – лагідно сказав він. І другою вільною рукою двинув Упиря під дих.

Упир навіть не похитнувся, тільки видихнув, а кісточки пальців відразу ж занили, ніби він вдарив у обшитий шкірою залізний лист.

– Жити хочеш? – просто сказав Упир.

– Більш-менш.

– Тоді ходімо. Що ти, справді, як маленький. Ходімо-ходімо, тут буквально два кроки.

А я так хотів поїсти гаряченького, гостренького, потім лягти у ліжечко, накритися з головою ковдрою і ні про що не думати. Іноді людині просто необхідно лягти і накритися з головою ковдрою. Але Упир тяг його за собою, і він, як песик пані Агати, покірно чвалав слідом. Мокрий газон із залишками снігу, підворіття, прохідне подвір’я, ще одне прохідне подвір’я, освітлене вікно першого поверху, дівчина з високо зачесаним волоссям, у чорній вечірній сукні, підфарбовує очі біля трюмо; вітрина генделика, де мовчазні чоловіки за високими столиками стоячи їдять пельмені з пластикових тарілок. Ще одне підворіття, прохідне подвір’я, провулок, кольорові ліхтарики, юрба екскурсантів, очолюваних ще одним фланером, не Франтиком, нижчим і гладкішим. Ще підворіття.

– Стривай, – він нарешті висмикнув руку, – це ж…

Упир м’яко стукнув по дверях шкіряним кулаком. Віконце з ляскотом відчинилось, і похмурий писок викидайла затьмарив квадратик убогого світла.

– Наше сонце – місяць! – сказав Упир і з неочікуваною енергією заштовхнув його, попри опір, до ледь прочинених дверей.

А він був вирішив, що йому й справді загрожує невідома небезпека.

– Знову схрон! Знову Лісові брати! Знову куліш у солдатських мисках! Мудак ти, Упирю, і почуття гумору в тебе мудацьке.

– Ти це про що, брате? – підвів Упир руді брови.

– Я ж сказав, я завжди у цей час ходжу до Юзефа… я…

Але Упир уже махав комусь рукою, протискуючись поміж сидячими, залишалось або піти, або плюнути, сісти на лаву й спитати пива. Він вирішив на користь пива.

Він упізнав її раніше, ніж навіть встиг обернутися.

– Знову не обслуговуєте цей столик?

– Цей якраз обслуговую.

– Тоді… що ви мені порадите?

Вона мовчки присунула до нього меню, роздруковане на зістареному папері. Пельмені тут були позначені як «ворожі вушка». Ну-ну. Залишивши його наодинці з меню, вона була рушила геть, але він схопив її за руку.

– Послухайте, Лідіє. Тут усе якесь… Я втомився, Лідіє. Я перестаю розуміти…

– Нам не можна вести особисті розмови з відвідувачами, – сказала вона нудно. Зграбно, легко, немов її цьому спеціально навчали, вивільнила руку.