Мария Галина - Автохтони

– Якби не наказ… я б…

– Поставили до стінки?

– Ви не заслужили навіть кулі.

– Срібної?

– Що?

– Та це я так. Посидьте зі мною, Лідіє. Просто так.

Холодне кам’яне обличчя трохи здригнулось, але вона рішуче труснула головою, немов знала спеціальний хитрий рух, який знову перетворював живу плоть на мармур.

– Ви – ніхто, – сказала вона з тією ж відразою, – випадкова людина. Я не розумію, чому…

– Мною так опікується цей ваш команданте? Я теж не розумію, – зізнався він.

Вона знизала плечима і відвернулась, але він гукнув:

– Зачекайте! А ще нижче – що?

Вона обернулася. З-під хустини не вибивалося жодне пасмо.

– У якому розумінні?

– Має бути ще один рівень. Не може не бути. Що там? Храм Баал-Зебуба? Шуб-Ніггурата? Йог-Сотота? Ще одні двері з табличкою «Вхід заборонено!». Ще одні сходи, що ведуть униз. Он там, наприклад!

– Туди не можна!

– Певна річ, – сказав він стомлено. – Певна річ.

Краї пластикової таці викришилися, наче їх хтось обгриз. Хтось маленький і капосний. Хтось, хто харчується пресованою пластмасою.

Він, скоцюрбившись на матраці, побіжно подумав про четвертий рівень, де живуть мутанти, люди ікс, черепашки-ніндзя, пожирачі пластику, і про п’ятий рівень, і далі, й далі, глибше, впритул до вогненного ядра Землі, де дивні вогненні істоти ворушаться у розжареній лаві, але завершити думку не встиг, бо заснув.

Черевик був важкий і міцний. Взагалі, добрий був би черевик, якби не двинув йому тупим носаком у ребро. Він охнув і поворухнувся.

Два черевики. Ноги. У кількості двох. Все як годиться.

Ранок? Вечір? Електричне світло. Тьмяне. Де це він? Авжеж. Матраци, люди на матрацах. Мати годувала груддю дитину, стара в’язала шкарпетку. Чоловіки у камуфляжці скупчилися біля столу з розстеленою картою. Він не міг звідси розгледіти, чи та це карта, чи вже інша. Дівчина у фірмовому фартуху, двічі обгорнутому довкола худеньких стегон, котила сервірувальний столик з алюмінієвими мисками і чайником, що сходив парою. Напевне в них є вантажний ліфт чи підіймач, не бігають же вони сходами туди й назад із тацями…

– Вставайте. – Вона з відразою подивилася на нього. Дуже він їй не подобався. Шкода. Чи вже не шкода. – Час. Я вас виведу.

– На розстріл?

– Знов юродствуєте?

– Ні. Чесне слово, ні. Скажіть, а перш ніж… я можу вмитися?

– Умиєтеся нагорі.

Отже ж погана звичка щоранку чистити зуби: не почистиш – і вже почуваєшся не так.

– Я б хотів не тільки умитися.

– Добре, – сказала вона сухо.

Вона чекала біля дверей обшарпаної, обкладеної потрісканим кахлем кабінки. Конвоїр. Можливо, прекрасний конвоїр.

– Тепер я розумію, чому в туалеті хостелу висить оголошення «Любі піонери, прохання папір та інші предмети до унітаза не кидати», – сказав він, виходячи і машинально пробігаючи пальцями блискавку ширіньки. – Міські каналізаційні мережі не розраховані на таке навантаження. Скільки вас тут? Сто? Двісті? Більше? До речі, ви сплачуєте за комунальні послуги?

– Припиніть глумитися.

Цікаво, чому люди високих ідеалів так люблять розмовляти штампами?

– Передайте своєму команданте, він обрав неправильну стратегію. Ці люди не впораються. Щоб піднятися проти тирана та вистояти, треба бути вільним. А вони все життя провели у підземеллі.

– Війна почнеться на поверхні, а завершиться в бункерах. Вони вміють жити під землею. А ви ні. Ніхто не вміє.

– Знаєте, я зволію ліпше загинути нагорі. У мене клаустрофобія. Дякую, що прихистили. Кров’ю де розписатися? Що не видам і все таке…

Вона навіть не завдала собі клопоту відповісти, тільки підштовхнула в спину, і він покірливо пішов до виходу. Зовні ледь-ледь розвиднювалося.

Добре, коли є місце, куди можна повернутися. Зараз він привітається з Веронічкою, зайде до своєї кімнати, поміняє сорочку та шкарпетки, поголиться, почистить зуби, прийме душ. Треба ж, цієї ночі мені нічого не снилося. Тобто зовсім нічого.

Із кожним черговим сходовим просвітом горілим тхнуло дедалі сильніше. Він пришвидшив кроки.

Веронічка сиділа на диванчику, схрестивши босі ноги, і перефарбовувала нігті в інтенсивно-червоний. Лоб у Веронічки був у сажі.

– Що сталося?

Рукою, стискаючою слоїк лаку, вона вказала на навушник. Облишила лак, опустила навушники на шию і знов узялася за пензлик. Він почув нарешті музику. Коен. Вона слухає Коена?

Гостро пахло ацетоном. До всього іншого.

– Я питаю, що сталося? Пожежа?