Мария Галина - Автохтони

– Закурити не знайдеться?

Він здригнувсь, але потім упізнав.

– Заждіть. Зараз куплю вам пачку.

У шаховій коробці обидві армії чекали чергового короткого воскресіння. Марека за столиком не було. Пішов відлити? У старих сечовий міхур слабкий. Він поквапно ткнув пальцем у першу-ліпшу пачку на вітрині біля стійки, розплатився, дорогі, дідько, й вийшов.

– «Кемел», – жебрак, припалюючи, заслонився від вітру брудною рукою у брудній мітенці з обрізаними пальцями, – лайно. Польське лайно. Ну, все одно дякую.

Пальці, що утримували тремтячий вогник, як у мушлі, були брудні, з обламаними чорними нігтями, але довгі красиві пальці. Скільки йому років? Скільки їм усім тут років?

– Вона бреше, – сказав нарешті жебрак, – наша соловейко.

– Це я вже зрозумів.

– Вона аж ніяк не намагалася врятувати Нахмансона.

– Стривайте, це ви про стару Валевську? Ну як же, не намагалася? Вона ж віддалася цьому Пушному, щоб його врятувати.

– Я ж кажу, бреше.

Жебрак квапливо затягнувся. Клуби диму розпливалися у сутінковому повітрі, немов крапля води, пущена у склянку з чорнилами.

– Це вона його здала, Нахмансона. Сама здала.

– Навіщо?

– Вам таке ім’я – Вертіго – нічого не каже?

– Псевдонім, – виправив він машинально.

– Яка різниця? Так от, Нахмансон. Він же й справді був… як тоді казали? – шкідником. Власне… Це все Ковач. Ковач працював на…

– Опір. Народний фронт. У загоні Костжевського.

– А, ви знаєте. Ну звісно. Так от, одного чудового дня Ковач прийшов до Нахмансона, і той не зміг йому відмовити. Адже Нахмансон дуже любив Ковача. Як сина, якого в нього ніколи не було.

– А Ковач його зрадив. Злюбився з його дружиною.

Обличчя жебрака то освітлювалося тліючим вогником цигарки, то занурювалося в тінь, і через те риси обличчя мінилися, ніс гротескно збільшувався і знову зіщулювався, рот викривлявся, зморшки вздовж щік глибшали і знов зникали…

– З чого ви узяли? Вона сказала? Це Вертіго її напоумив. Усі думали, вона небайдужа до Ковача. Нахмансон теж. Але він так любив Ковача, що прощав йому навіть це. Ковач, prawdziwa idiota, теж так думав. А насправді…

– Вертіго?

– Так, Вертіго. Вона заразом позбулася і чоловіка, й Ковача. Вправно, еге ж? Біда в тому, що її саму стали тягати на допити. Не врахувала специфіку нової влади. До того ж Нахмансон усе зрозумів. І дав проти неї свідчення. Тоді вона й звабила цього енкавеесника.

– Версія не гірша за будь-яку іншу. А чому тоді цей Пушний її вбив?

– З чого ви узяли, що Пушний її вбив?

Сам собою запалився жовтенький ліхтар у підворітті. У конусі світла висів водяний пил. Жебрак допалив цигарку до фільтра і відкинув недопалок, який помираючим світлячком прокреслив дугу в мокрому повітрі та згас.

– Це ж театр. Театр, розумієте?

Чудове алібі, ось так загинути на очах у сотень глядачів. І порожня могила. Так, усе сходиться. Що їй коштувало трошки полежати у труні – в білих ліліях… А потім – нове ім’я, нові документи, свобода. У неї, певна річ, були ще спільники. Хоча б лікар, який випадково, цілком випадково опинився на виставі й піднявся на сцену, і засвідчив смерть. Припустимо, вона могла непомітно підмінити бойовий набій холостим, якщо зналася на цьому, звісно. Тоді вся ця сцена у гримувальні перед виставою, все це з’ясовування – все було розраховано на те, що Пушний, доведений до краю, вистрілить. Вона ж співала Кармен! Пушний напевне бачив її в ролі Кармен, далі вже сугестика…

Вона, звісно, ризикувала – раптом Пушний, усупереч підказці, задушив би її тут же, на місці. Не Хозе – Отелло. Так, дуже ризиковано. До того ж треба було підмінити не один набій, як мінімум два, для підстраховування, а він міг вистрелити в когось іще, хоча б у себе, і тоді все викрилося б. Точно. Він наче й намагався, але щось не спрацювало. Тоді все сходиться. Але ж нісенітниця, вульгарна вигадлива мелодрама… Хоча не без стилю. Або вона була у змові з Пушним, що дуже спростило б справу.

– Хто ви такий?

– Не важливо. Лабав колись. Давно. Тепер не лабаю.

Двері до кав’ярні розчинилися і, виштовхнувши із себе густий пакет тепла, світла та гострого запаху кави, знову зачинилися. Повз, зсутулившись і запхавши руки до кишень, пройшов Марек. В їхній бік Марек навіть не подивився.

– Скільки вона вам заплатила?

– Хто?

– Яніна, звісно. Вона, я дивлюся, всерйоз узялася за власний імідж. Біда в тому, що всі читають одне й те саме. Якщо не Веллса, то Чапека. Засіб Макропулоса, вічно молода Емілія Марті. Оперна співачка, до речі.