Мария Галина - Автохтони

– Що, у Сонячній системі так уже багато населених планет?

З чого всі узяли, що інопланетний розум апріорі кращий за особень одного з тобою біологічного виду, яка трясеться в маршрутівці в оточенні таких же особнів? Він уявив собі сонмища інопланетних розумів, які трясуться в аналогах маршрутівок тьмяного інопланетного ранку.

– Усюди! – гаряче вигукнув Вікентій. – Усюди! Ви ж бачили картини Баволя! Марс, Юпітер! Сатурн! Живі, пульсуючі світи.

– Я бачив знімки Марса, – сказав він. – Усі бачили. Пустеля. Пісок, щебінь…

– Марсохід! Він транслює фальшиву картинку, а ви думали? Коли людство стало на них витріщатися у свої труби, вони вжили заходів! Адже ще перші спостерігачі бачили – і вогні, і споруди. Хоча інколи бувають накладки. Захисний екран збоїть. А насправді… Баволь же малював! І Марс, і Місяць! Усі населені, всі спілкуються між собою. Будують зоряні мости! Розуми, які не повторили наших помилок!

– Авжеж, – сказав він, – я знаю. Читав дещо. Американці спостерігали, та й наші…

– А обличчя це, ну, яке на Марсі, це вони навмисно. Показали нам, просто щоб із пантелику збити. Це, як його, тролінг. І вогонь! Ви знаєте, на Марсі нещодавно бачили вогонь. Самостоячий язик полум’я. Це вони… вони поступово всі стають живим вогнем! Йдуть від людської форми.

Вікентій не міг зупинитися. Вочевидь, Вікентію не так уже часто вдавалося виговоритися.

– Так, авжеж, – сказав він. – Точка Омега. І воскресити всіх батьків.

– Що?

– Батьків. Перетворимо їх на променисту енергію і розселимо по планетах. Класику знати треба. Гаразд, отже, так. Зараз ми сядемо в машину. Заїдемо за однією жінкою. Вона з наших, вона в курсі. І поїдемо на вернісаж. Там вони й можуть бути. Справжні ваші супротивники. Резиденти. Вбивці Баволя.

Вони продовжували тупцювати на місці, перезираючись.

– Послухайте, я не збираюся перетворюватися на інопланетного монстра. До того ж тут холодно, а невдовзі буде ще й темно. А там буде шампанське. І сир на шпажках. Я точно знаю.

– Справді? – сором’язливо спитав Вікентій.

– Фейсконтроль, – знов завагався нервовий.

– Облиште. Ви ж зі мною!

Вікентій невпевнено перезирнувся зі своїми товаришами. По фанері, що затуляє вікно, пошкреблися віти. Або не віти.

– Нам треба триматися разом. – Він приязно поляскав володаря перснів по плечу. – Тільки тоді ми зможемо їх викрити. До речі, а як до вас потрапив передавач?

– Мій батько був судмедекспертом, – неохоче сказав Вікентій. – Він оглядав Баволя. Ну, коли той… коли того…

– І привласнив собі речовий доказ?

– Він думав, це іграшка, – виправдовувався Вікентій, – ну, щось на кшталт кришталевої кулі з картинкою. І приніс додому…

– А хто розбив? Ви?

– Я ненавмисне зронив, – винувато сказав Вікентій. – Маленький був.

Він рушив до виходу, і трійця мовчки розступилася, а потім попленталася за ним. Усі троє рухали ногами незграбно, немов механічні іграшки, – на контактерах були міські черевики з тонкими підошвами.

– Скажіть, – сором’язливо спитав його спину Вікентій, – а ви людина?

Публічність Баволю була шкідлива, безпощадно виказуючи огріхи й убогість письма. Але це, схоже, нікого не бентежило. Ані жінок у маленьких чорних сукнях і у важких срібних прикрасах. Ані жінок у червоних сукнях до підлоги й у важких золотих прикрасах. Ані чоловіків у чорних піджачних парах. Ані чоловіків у джинсах і замшевих піджаках. Вітольд теж був тут, але, побачивши його, обережно позадкував і дуже жваво заговорив із втомленим, потертим Леонідом. У світлі фотоспалахів застигла немолода подружня пара – череватий червонопикий дядько, якому добре зшитий піджак був злегка тіснуватий, і жилава жінка в твердій укладці. Мер із дружиною. Дружині не завадив би гарний стиліст. Особливо перед європейським турне. А Воробкевич молодець. У такий короткий термін і з таким розмахом. Тут і справді зібрався весь цвіт міста.

Сам Воробкевич давав інтерв’ю місцевій телекомпанії. По скроні Воробкевича сповзала цівка поту. На його появу Воробкевич не відреагував, тільки змигнув банькатими черешневими очима. Втім, можливо, Воробкевич миготів через те, що світло, яке на нього направляли безжальні телевізійники, було занадто яскравим.

– І я зрозумів, що це моя місія… – говорив Воробкевич у кошлатий мікрофон. – Немов Баволь простягнув мені руку. Руку, у відчайдушному пориві простягнуту з вирів минулого, і я зобов’язаний схопитися за цю руку й витягти на світло забутого майстра…